Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ви, сер? — запитав Даллет.
Каладін окинув поглядом поле битви. Шеренги ворожого війська утворили прогалину, і звідти виїхав вершник на білому коні, помахуючи грізною на вигляд булавою. Він був з голови до п’ят закутий у панцирний обладунок, що виблискував начищеним сріблом.
— Сколкозбройний! — зойкнув Ценн.
Даллет фиркнув:
— Ні, дякувати Прародителю бур. Це всього лише світлоокий офіцер. Сколкозбройні занадто дорого обходяться, щоби марнувати їх на дрібний прикордонний конфлікт.
Каладін дивився на світлоокого, й у ньому аж кипіла ненависть — та сама, яку виказував Ценнів батько, ведучи мову про чалокрадів, або та, якою спалахувала його мати, коли хтось згадував ім’я Куширі, котра втекла з сином шевця.
— Сер? — запитав Даллет, вагаючись.
— Другий і Третій взводи, беремо його в кліщі! — скомандував Каладін, і в його голосі чувся метал. — Будемо скидати ясновельможного з трону.
— А ви впевнені, що це гарна ідея, сер? Адже серед нас є поранені.
Каладін обернувся до Даллета.
— Це один з офіцерів Галлава. Можливо, навіть він сам.
— Сер, ви не знаєте цього напевно.
— Ну й наплювати: він командир батальону. Якщо ми вб’ємо офіцера такого рангу, то гарантовано опинимося в наступній же партії тих, кого відправлятимуть на Розколоті рівнини. Він наш.
Вираз Каладінових очей підказував, що подумки він уже там.
— Ти лишень уяви собі, Даллете! Справжні солдати. Військовий табір зі справжньою дисципліною, світлоокі, які мають моральні принципи. Місце, де ми воюватимемо в ім’я чогось і справді важливого.
Той зітхнув, проте ствердно кивнув головою. Каладін махнув рукою групі своїх солдатів, і вони прожогом кинулися через поле битви. Менша група бійців, разом із Даллетом, залишилась охороняти поранених. Один із них, худий алетієць із чорним волоссям, що пістрявіло жменькою білявих пасем — ознакою якихось чужорідних домішок, — витягнув з кишені довгу червону стрічку й начепив її на вістря списа. Потім високо здійняв його, так що розгойдувана вітром стяжка замайоріла.
— Це знак санітарам, що в нас є поранені, яких треба винести з поля бою, — пояснив Ценнові Даллет. — Скоро ти будеш у цілковитій безпеці. А ти — хоробрий хлопчина: один не злякався шістьох.
— Втікати теж був не вихід, — відказав Ценн, намагаючись не думати про поранену ногу. — Коли всюди така сила поранених, чи можемо ми взагалі сподіватись на те, що санітари прийдуть по нас?
— Наш командир щоразу дає їм хабара, — пояснив Даллет. — Зазвичай вони виносять у тил лише світлооких — але ж санітарів набагато більше, ніж серед тих буває поранених. Каладін витрачає на підкупи більшу частину своєї платні.
— Цей загін і справді особливий, — мовив Ценн, відчуваючи, як паморочиться в голові.
— А що я тобі казав!
— Але ж це не талан — це результат злагоджених дій…
— Хто злагоджено діє, тому й таланить! Щастить, бо кожен із нас знає: якщо йому випаде отримати поранення, Каладін подбає про те, щоби його винесли з поля бою.
Він замовк, оглядаючись через плече. Як і пророкував Каладін, лави Амарамового війська знову сунули вперед, помалу оговтуючись від удару.
А ворожий світлоокий вершник затято розмахував булавою: енергійні удари сипалися на всі боки. Частина його почесної варти змістилася вбік і зіткнулася зі взводами Каладіна. Світлоокий повернув коня. На ньому був шолом із відкритим забралом і пологими боками, увінчаний плюмажем. Ценн не міг роздивитися колір його очей, але був упевнений, що вони блакитні чи зелені. А може, і жовті чи світло-сірі. Адже він був ясновельможним, якого Вісники обрали ще в момент народження та позначили цією міткою правителів.
Він байдуже спостерігав за солдатами, які билися поряд. Аж раптом один із Каладінових ножів уп’явся йому в праве око.
Ясновельможний заверещав, завалюючись назад у сідлі, а Каладін якось прослизнув через ворожі шеренги й наскочив на нього, занісши списа.
— Так, почасти це результат злагоджених дій, — знову озвався Даллет, хитаючи головою. — Але передовсім це все завдяки йому. Цей чоловік змітає всіх на своєму шляху, немов буревій, і думає вдвічі швидше за інших. Узяти хоча б те, як він інколи рухається…
— Він перев’язав мені ногу, — сказав Ценн, усвідомлюючи, що починає верзти дурниці через завелику втрату крові. До чого тут перебинтована нога? Це ж просто, як двері.
Даллет лише кивнув у відповідь.
— Каладін добре знається на ранах. І ґліфи вміє читати. Він дивна людина як для темноокого списника-плебея, що ним і є наш командир, — а тоді додав, повернувшись до Ценна обличчям: — Але побережи сили, синку. Він гніватиметься, якщо ми тебе втратимо, адже він стільки заплатив, щоб тебе перевели в його загін…
— Але навіщо? — запитав Ценн.
Тепер на полі битви ставало тихіше, ніби багато хто з агонізуючих устиг скричатися до хрипоти. Довкола були практично самі лише дружні солдати, але Даллет усе одно пильнував, аби переконатися, що пораненим із загону Буреблагословенного не загрожує жодна небезпека.
— Навіщо, Даллете? — повторив своє запитання Ценн. — Чому мене взяли в його загін? Чому саме мене?
Даллет похитав головою.
— Такий уже він уродився. Йому ненависна сама думка про те, що таких хлопчаків, як ти, котрі заледве вміють тримати зброю в руках, кидають у бій. Час від часу він надивляється одного з таких і бере до себе в загін. Добрих півдесятка наших солдатів прийшли колись до нас такими, як ось ти тепер.
В очах Даллета з’явився якийсь відсутній вираз, і він додав:
— Гадаю, усі ви нагадуєте йому когось…
Ценн глянув на ушкоджене стегно. Болекузьки, які скидалися на крихітні помаранчеві кисті рук із занадто довгими пальцями, повзали довкола, прикликані його стражданнями. Тепер вони розверталися та поспішали в інших напрямках, на пошуки інших поранених, адже біль ущухав. Ценнова нога — та, зрештою, і все тіло — заніміли.
Відкинувшись назад, він задивився в небо. Раптом пролунав не надто гучний перекіт грому. У цьому було щось дивне, бо ж на небі — ні хмаринки.
Даллет вилаявся.
Ценн обернувся: страх вивів його з заціпеніння. На них галопом мчав здоровенний чорний кінь, несучи на собі вершника в лискучому обладунку, що, здавалося, випромінював світло. На його латах не було швів: жодного кольчужного плетіння спіднизу — лише менші за розміром пластини неймовірно вигадливої роботи. На голові — закритий шолом без будь-яких прикрас, але з позолоченим забралом.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях королів. Хроніки Буресвітла», після закриття браузера.