Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Клинок був гарний — справжній витвір мистецтва. Ценн ніколи не бачив Сколкозбройного, але одразу ж зрозумів, що це він і є. І як він міг переплутати звичайного світлоокого, нехай і закутого в обладунок, з одним із цих величних створінь?

Але ж Даллет казав, що тут Сколкозбройних не буде! Той миттю скочив на ноги й наказав взводу шикуватися. Ценн залишився там, де й сидів. Він усе одно не зміг би підвестися з такою раною на нозі.

Як же сильно паморочилося в голові! Скільки крові він втратив? Хлопець заледве здатен був думати.

Так чи інак, а битися він не міг: хіба ж із такими б’ються? На панцирному обладунку виблискувало сонячне проміння. А цей розкішний, хитромудрий, звивистий меч? Це виглядало, ніби… ніби сам Всемогутній набув людської подоби, щоби ступити на це поле брані.

А з якого переляку комусь спало б на думку битися із Всемогутнім?

Ценн заплющив очі.

2

Мертва честь

«Десять орденів. І нас колись кохали. Чому ти полишив нас, Всемогутній? Осколку душі моєї, де ти?» — записано какаша другого дня року 1171 зі слів світлоокої жінки на третьому десятку за п’ять секунд до того, як вона померла.

Вісім місяців по тому

У животі Каладіна забурчало, коли, просунувши руку між ґратами, він узяв належну йому миску баланди. Він протиснув цю невеличку мисочку — радше навіть чашку — назад, понюхав її та скорчив гидливу міну, а забраний ґратами фургон тим часом знову рушив з місця. Отримана ним баланда була сірого кольору, а на вигляд і запах нагадувала твань. Її готували з переварених зерен телью, а конкретно його порція була здобрена ще й зачерствілими залишками вчорашнього обіду.

Та яку б огиду вона не викликала, обирати все одно не доводилося. Звісивши просунуті між ґратами ноги, він почав їсти, спостерігаючи, як перед очима змінювались краєвиди. Решта рабів, які були в клітці, полохливо схилилися над міцно затиснутими в руках мисками, побоюючись, щоби хто-небудь їх не вкрав. У перший день один із них намагався поцупити Каладінову пайку, і той заледве не зламав йому руки. Тепер йому дали спокій.

А Каладінові було тільки того й треба.

Їв він руками, не звертаючи уваги на бруд. Каладін перестав звертати на нього увагу ще кілька місяців тому. Але ще гіршим було те, що він почав виявляти деякі ознаки того тваринного страху, який виказували решта, — і ненавидів його в собі. Але як могло бути інакше після восьми місяців побоїв, нестатків і знущань?

Він боровся з цим страхом. Ні, він не стане таким, як вони. Навіть якщо він махне рукою на все інше, навіть якщо в нього відберуть останнє, навіть якщо не залишиться жодної надії на втечу. Проте цю одну-єдину річ він збереже. Так, він був рабом — але він не стане мислити як раб.

Він швидко впорався з баландою. Один із рабів неподалік неголосно закашлявся. У фургоні було десять невільників: самі чоловіки, оброслі скуйовдженими бородами та вкриті кірками бруду. Це був один із трьох фургонів їхнього каравану, що рухався Нічийними пагорбами.

На горизонті палало червонувато-біле сонце — того ж відтінку, що й полум’я в найгарячішій частині ковальського горна. Воно підсвічувало довколишні хмари кольоровими відблисками, немов рука якогось мазія абияк квецяла фарбою по полотну. Пагорби, порослі високою, одноманітно зеленою травою, здавалися безкраїми. На одному з них, якраз поблизу, довкола заростів кружляла маленька постать. Вона миготіла, пританцьовуючи, немов комаха, що тріпоче крильцями, — безформна та напівпрозора. Вітрокузьки були підступними спренами, що мали схильність перебувати саме там, де їм були не раді. Каладін сподівався, що спренові врешті-решт набридне і той полетить геть, та коли він хотів був пожбурити вбік свою дерев’яну миску, виявилось, що вона прилипла йому до пальців.

Спрен засміявся, проносячись мимо, — безформна стрічка світла. Каладін вилаявся та смикнув миску. Спрени вітру полюбляли такі витівки. Тоді підчепив її, і миска нарешті відстала. Каладін з грюкотом жбурнув її одному з інших рабів. Той миттю кинувся вилизувати залишки баланди.

— Гей, — прошепотів до нього чийсь голос.

Каладін глянув убік. Невільник із темною шкірою і сплутаним волоссям боязливо підповз до нього, ніби очікував, що той у поганому гуморі.

— Ти не такий, як решта.

Чорні очі раба глянули вгору, на лоб Каладіна, де стояли три тавра. Два перших являли собою диґліф, яким його затаврували вісім місяців тому, в останній день його служби в армії Амарама. Третє було свіже: його поставив останній із Каладінових господарів. Цей ґліф читався як «шаш» і означав «небезпечний».

Одна рука раба була прикрита лахміттям — його одягом. Може, ніж? Облиш, це ж смішно. Ніхто з цих невільників не міг мати схованої зброї. Листки під Каладіновим поясом — ось максимум того, що можна було сховати. Але старих звичок нелегко позбутися, тож Каладін уважно спостерігав за тією рукою.

— Я чув, що балакали поміж себе охоронці, — повів далі невільник, підсовуючись ближче. У нього був тик, і він кліпав занадто часто. — Вони казали, що ти пробував утікати й раніше. І якось був навіть утік.

Каладін мовчав.

— Послухай, — сказав раб, виймаючи руку з-під лахміття: у ній виявилася миска з його порцією баланди. Вона була спорожнена лише наполовину. — Наступного разу візьми мене з собою, — зашепотів він, — і я дам тобі це. Віддаватиму половину своєї їжі віднині й аж доти, доки ми не втечемо. Прошу тебе.

Мова невільника привернула увагу кількох голодокузьок. Вони скидалися на майже невидимих оку коричневих мушок, що зароїлися біля його голови.

Каладін відвернувся, дивлячись на нескінченний каскад пагорбів і їхні неспокійні, рухливі трави. Зігнутою в лікті рукою він сперся об ґрати й поклав на неї свою голову, так само погойдуючи ногами.

— Ну, то як? — запитав раб.

— Ти ідіот. Якщо ти віддаватимеш мені половину свого раціону, то занадто ослабнеш, щоб утекти зі мною — навіть якби я й збирався це зробити. А я не збираюся. Це нічого не дає.

— Але…

— Я зробив десять спроб, —