Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ідучи, я думав про Велике й Таємне Знання, яке, за словами Однодумця, принесе нам дивовижні нові сили. І дещо усвідомив. Усвідомив, що більше в нього не вірю. Чи, може, це не зовсім точно сказано. Я думав, що Знання може існувати. І так само думав, що воно може не існувати. Так чи інакше, це вже не мало для мене значення. Я вже не збирався марнувати час на його пошуки.
Розуміння цього — розуміння Незначущості Знання — прийшло до мене у формі Одкровення. Я маю на увазі, що знав, що це так, раніше ніж збагнув, чому це так і які кроки привели мене до цього. Спробувавши відстежити цей шлях подумки, я постійно вертався до образу Сто Дев’яносто Другої Західної Зали в Місячному Сяйві, до її Краси, до її глибокого Спокою, до шанобливих виразів Облич Статуй, які поверталися (чи неначе поверталися) до Місяця. Я усвідомив, що пошук Знання спонукав нас сприймати Будинок як своєрідну загадку, яку слід розплутати, текст, який слід витлумачити, і якщо ми коли-небудь віднайдемо Знання, то Будинок неначе позбудеться Цінності й залишиться тільки звичайним ландшафтом.
Побачивши Сто Дев’яносто Другу Західну Залу в Місячному Сяйві, я збагнув, як це сміховинно. Будинок цінний, тому що він Будинок. Його достатньо самого по собі. Він не є засобом для досягнення якоїсь мети.
Ця думка привела мене до іншої. Я збагнув: те, як Однодумець описував сили, що їх принесе Знання, завжди мене бентежило. Наприклад, він стверджує, що ми матимемо змогу керувати нижчими розумами. Ну, почнімо з того, що нижчих розумів немає: є лише він і я, а ми обидва маємо гострий і жвавий розум. Але, якщо припустити на мить, що якийсь нижчий розум існує, нащо мені ним керувати?
Покинувши шукати Знання, ми дістали би змогу зайнятись якоюсь новою наукою. Могли б піти будь-яким шляхом, який підкажуть нам дані. Ця думка сповнила мене захватом і радістю. Мені не терпілося повернутися до Однодумця й пояснити це йому.
Ідучи Залами й думаючи про все це, я раптом почув пронизливі крики птахів і згадав, що Вісімдесят Восьма Західна Зала повна сріблястих мартинів. Замислився, чи не піти іншим Шляхом, але, підрахувавши, що будь-яке відхилення подовжить мій Шлях на сім чи вісім Зал (1,7 кілометра), вирішив цього не робити.
Подолавши Залу до половини, я помітив, що на Хіднику розсипано щось біле, і підняв це. То були порвані клаптики списаного паперу. Вони були зіжмакані, тож я розгладив їх і спробував скласти докупи. Два — ні, три клаптики зійшлись ідеально й утворили частину маленького аркушика з одним нерівним боком. Схоже, це була сторінка, вирвана із зошита.
Я бачив, що розібратися з цією сторінкою, навіть відновленою, буде важко. Почерк був жахливий — схожий на купу переплетених водоростей. Я вдивлявся кілька хвилин і вирішив, що розбираю слово «мінотавр». На один-два рядки вище начебто побачив слово «раб», а на один-два рядки нижче — фразу «вб’ю його». Решта була абсолютно незрозуміла. Однак згадка про «мінотавра» мене заінтригувала. У Першому Вестибюлі стоять вісім величезних Статуй Мінотавра, і кожна відрізняється від інших. Може, людина, яка це написала, заходила до моїх Зал?
Я замислився, хто міг це написати. Не Однодумець. Я не лише був певен, що він ніколи не доходив аж до Вісімдесят Восьмої Західної Зали, а й знав, що почерк у нього охайний і чіткий. Отже, хтось із Мертвих. Людина з Риб’ячою Шкірою? Людина з Коробкою з-під Печива? Прихована Людина? Це відкриття могло мати велику історичну значущість.
Тепер, знаючи, чого шукаю, я побачив на Хіднику й інші білі клаптики. Заходився їх збирати. Розпочав у Південно-Західному кутку й методично обшукав Хідник у всій Залі, не пропустивши жодної ділянки. Попервах сріблясті мартини пронизливо обурювалися цими моїми діями, та побачивши, що я не наближаюся до їхніх яєць чи пташенят, утратили інтерес до мене. Я знайшов сорок сім клаптиків паперу, та коли я став на коліна і спробував скласти їх усі докупи, стало ясно, що багатьох досі бракує.
Я роззирнувся довкола. Гнізда сріблястих мартинів стояли на Плечах Статуй і ледве трималися на Постаментах; одне примостилося між Ногами Статуї Слона, а ще одне балансувало в Короні Старого Короля. Я помітив, що з гнізда в Короні стирчать два білі клаптики. Сторожко наблизився й виліз на сусідню Статую, щоб його оглянути. Мене негайно атакували двоє мартинів: вони обурено кричали й били мене крилами та дзьобами. Але я був налаштований не менш рішучо. Однією рукою я підтягнувся на Статуї, а другою відбився від птахів.
Гніздо було благеньке, неохайне та складалося із сухих водоростей і риб’ячих кісток; у нього вплели п’ять-шість клаптиків списаного паперу. Я зліз і відступив до середини Зали, подалі від Стін, гнізд і напасників-мартинів.
Я замислився, як чинити далі. Дістати клаптики, яких бракувало, тепер неможливо. Сріблясті мартини нізащо не дозволять мені розібрати їхні гнізда — я й сам цього не хотів. Ні, треба чекати до пізнього літа, а ще краще — до ранньої осені, коли мартини покинуть гнізда, а пташенята виростуть. Тоді можна буде повернутись і дістати всі частини, яких бракує.
Я обережно поклав сорок сім клаптиків у торбу й продовжив мандрівку додому.
Однодумець пояснює, що вже казав усе це
ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ДРУГОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Цього ранку я приніс свої Зоряні Мапи до Другої Південно-Західної Зали.
Я побачив, що Однодумець притулився спиною до Порожнього Постаменту, схрестивши щиколотки й поставивши лікті на Постамент. Однодумець видавався розслабленим. На ньому були бездоганний костюм темно-синього кольору й блискуча біла сорочка. Він товариськи всміхнувся мені й запитав:
— Як черевики?
— Чудово! — відповів я. — Блискучо! Дякую! Та ще більше за самі черевики я ціную те, як вони свідчать про нашу дружбу! Я вважаю, що мати такого друга, як ти, — чи не найбільше щастя в моєму Житті!
— Стараюсь як можу, — промовив Однодумець. — То скажи: як ся маєш? Тепер, коли в тебе є черевики.
— Я вже відвідав Сто Дев’яносто Другу Західну Залу!
— Гаразд. А ти бачив там зорі? Робив нотатки?
— Так, я робив нотатки, — відповів я. — Але не приніс їх із собою, бо пам’ятаю все, що маю тобі сказати.
Відтак я розповів йому, що бачив у Сто Дев’яносто Другій Західній Залі.
— Найвизначніше в ній — це Статуї. Ну, якщо не брати до уваги Єдиних Дверей і Відсутність Вікон.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піранезі, Сюзанна Кларк», після закриття браузера.