Читати книгу - "Фірма"

насолоджувалися природою, і підспівували пісням по радіо. Ночі проводили в дешевих мотелях і все говорили про будинок, про «БМВ», про меблі, про дітей, про багатство. Вони опустили скло у дверцятах і підставляли обличчя вітру, поки машина мчала і досягала найвищої швидкості — майже сорок п’ять миль за годину. Десь у Пенсільванії Еббі здумала, що вони могли по дорозі заскочити до батьків у Кентуккі. Мітч на те нічого не відповів, та надалі маршрут обрав через Кароліну, Північну Кароліну й Джорджию — щоб і разу не наблизитися до кордону зі штатом ближче, ніж на двісті миль. Еббі змирилася.

До Мемфіса прибули у четвер вранці. І як їм і пообіцяли, коло гаража чекав чорний «БМВ» моделі 318-1, який так гарно там вписався! Мітч не міг відвести від авта погляду, а Еббі — від будинку. Перед ним — густий, акуратно підстрижений газон. Парканчик навколо двору сяяв свіжою фарбою. А чорнобривці вже буяли квітом.

Як і було домовлено, ключі знайшлися під відром у підсобці.

Виконавши перший, так би мовити, тест-драйв, вони швиденько розвантажили машину — аби сусіди не помітили їхніх убогих пожитків. Вантажівку відігнали до найближчого відділення фірми «υ-Haul». Потім — знов кататися на новому автомобілі!

Дизайнерка інтер’єрів, яка переробляла офіс Мітча, приїхала по полудні й принесла з собою зразки килимів, фарби, ковроліну, штор, тюлів і шпалер. Після їхньої квартири у Кембриджі пропозиція взяти декоратора здалася Еббі зайвою, та все ж вона погодилася. Мітч із ними швидко знидів, вибачився й знов подався до машини. Він здійснив тур тихим, засадженим зеленню передмістям, жителем якого він уже став. Він їхав трирядним шосе. Коли хлопчаки на велосипедах спинялись і посвистували вслід «БМВ», він задоволено всміхався. У вітанні махнув рукою поштареві, котрий ніс важку сумку, обливаючись потом. Ось і він, власною персоною, прибув — Мітчел. І. Мак-Дір, двадцятип’ятирічний випускник юридичного факультету Гарвардського університету.

О третій вони втрьох поїхали до меблевого салону, і там менеджер ввічливо повідомив, що містер Олівер Ламберт вже зробив відповідні розпорядження щодо кредиту містера Мак-Діра, і як вони побажають, можуть брати для себе все, що завгодно — сума кредиту не має обмежень. Вони одразу придбали меблі для будинку. Час від часу Мітч супив чоло, двічі відмовився від надто дорогих речей, та командувала парадом Еббі. Іноді дизайнерка розсипалася у компліментах, нахвалюючи її чудовий смак. Говорила, що з Мітчем вони зустрінуться в понеділок на роботі.

— Чудово, — відповідав він.

Орієнтуючись по карті міста, вони їхали додому до Квінів. Першого разу, коли там гостювали, Еббі дороги не запам’ятала. Той район міста називався Чикасо-Гарденс, вона пам’ятала ділянки, засаджені деревами. Величні особняки, з ретельно продуманими газонами перед будинками. Під’їхавши, вони запаркувалися між старим і новим «мерседесами».

Служниця чемно кивнула, але не всміхалась. Провела їх до вітальні й залишила там самих. У будинку темно й тихо — не чути ані дітей, ані розмов — нічого. Вони роздивлялися меблі й чекали, тихенько перемовляючись. Згодом занепокоїлися. Вони ж погодилися прийняти запрошення — вечеря сьогодні, в четвер, 25 липня, о шостій вечора. Мітч поглянув на годинник і невдоволено буркнув щось про нечемність. Чекали далі.

Врешті з’явилася Кей, спробувала посміхнутися. Очі блищали від сліз, були припухлі, в кутиках розмазалася туш. Враз по щоках потекли сльози, і вона затулила рот хусточкою. Вона пригорнулася до Еббі й сіла поряд із нею на диван, прикусила носовичок і зайшлася голосним плачем.

Мітч опустився перед нею на коліна.

— Кей, що сталося?

Та вона лиш хитала головою. Еббі поклала руку їй на коліно, Мітч поплескав по іншому, втішаючи жінку. Вони дивилися на неї з острахом: очікували найгіршого. Що ж це — Ламар? Діти?

— Сталося нещастя, — схлипуючи, промовила Кей.

— З ким? — запитав Мітч.

Вона витерла очі хустинкою й глибоко зітхнула.

— Загинули двоє з фірми — Марті Козінскі та Джо Ходж. Ми були з ними близькими.

Мітч примостився за столом. Козінскі він запам’ятав по другому візиту у фірму в квітні. Втрьох — з ним і з Ламаром — вони раз пообідали в індійському ресторані на Фронт-стріт. Невдовзі мав партнером стати, але здавалося, що тому не дуже радів. Ходжа Мітч не пригадував у деталях.

— Що ж сталося? — запитав він.

Кей вже не схлипувала, але сльози все ще були на очах. Вона утерлася хустинкою й поглянула на нього.

— Ми не впевнені, яка там причина. Вони пірнали з аквалангами на Великому Каймані. На човні стався вибух, думають, що вони потонули. Ламар сказав, що поки що немає подробиць. Кілька годин тому відбулося засідання. Ламар уже вдома. Ледве доїхав.

— Де він?

— Коло басейну. Він на тебе чекає.

Ламар сидів за кілька футів від краю басейна у металевому шезлонгу коло садового столика з парасолею. З клумби поруч пересунули поливальну установку, і тепер вона сичала й булькотіла, викидаючи водяні струмені, які досконалими арками злітали й забризкували все — і стіл, і парасолю, і Ламара Квіна. Той сидів мокрий, як хлющ. З носа, вух, з волосся стікали краплини. До рубця змокла блакитна сорочка й вовняні брюки. Ані взуття, ані шкарпеток на ногах.

Ламар сидів нерухомо, навіть не здригаючись від чергового струменя. Видно, зовсім втратив чутливість. Його увагу прикував і втримував предмет віддалік під парканчиком — в калюжі води стояла нерозпечатана пляшка коньяку «Хайнекен».

Мітч подивився на сусідні будинки. Ні, сусіди, здається, нічого не побачать — стіна з восьмифутових кипарисів забезпечувала приватність території. Ламар його вже помітив, спробував вичавити усміх, кивнув на мокрий стілець коло себе. Мітч відсунув стілець трохи вбік і всівся. Знову плеснула вода.

Ламар знову перевів погляд на дальній паркан, на пляшку. Вони просиділи так цілу вічність, слухаючи шипіння й дзюрчання води. Час від часу Ламар струшував головою, поривався щось вимовити. Мітч незграбно пробував всміхнутися, проте напевне не знав, що належить говорити у таких випадках.

— Ламаре, мені дуже шкода, — нарешті надумав.

Той співчуття прийняв і поглянув на нього.

— Мені теж.

— Я навіть не знаю, що мені сказати.

Ламар таки відірвав погляд від паркана і подивився на гостя. Темне промокле волосся лізло в почервонілі й зболені очі, погляд витримав до наступного сплеску води.

— Та ясно. Але ж і говорити тут нічого. Вибачай, що сьогодні все так вийшло. Нам було не до гостини.

— Не переймайся. Яка там вечеря!

— А ти їх пам’ятаєш? —