Читати книгу - "Фірма"

— А він добре розуміє, що це буде дійсно постійна робота?

— Здається, так. За цей час жодного разу він не висловив думки кудись переїздити найближчі кілька років. Гадаю, він все добре розуміє. Мак-Дір прагне бути партнером. Він уже зламався і хоче грошей.

— Згадували про прийом у моєму домі?

— Трохи нервували, але все сподобалося. Вражені будинком, твоєю дружиною теж.

— Як секс?

— Щоночі. Такі звуки, наче в них медовий місяць.

— Що в ліжку робили?

— Не забувай, побачити ж неможливо. Звуки звичайні, ніяких збочень. А я все згадував, як ти полюбляєш таке дивитися, то все казав собі, що варто встановити пару камер спеціально для друзяки Оллі.

— Заткнися, Девашере.

— Ну, може, іншим разом, — вони помовчали — Девашер переглядав нотатки в блокноті. Потім загасив сигару в попільничці, й усміхнувся.

— Отже, в підсумку, міцний шлюб. Одне з одним вони дуже ніжні. Водій казав, весь час трималися за руки. За три дні жодного сердитого слова. Це ж добре, правда? Та що ж то я? Сам уже тричі був одружений.

— З тобою зрозуміло. Що там про дітей?

— Через кілька років. Вона хоче працювати, а тоді вже діти.

— Яка твоя думка про нього?

— Прекрасний, доволі славний молодик. А ще дуже амбітний. Я вважаю, що він уже налаштувався і не спиниться, поки не сягне вершин. Як треба буде, то гадаю, що ризикне, і правила зможе порушити.

Оллі всміхнувся.

— Саме це я й хотів від тебе почути.

— Вони дзвонили двічі — до її матері, в Кентуккі. Ні про що важливе не говорили.

— Про його родину говорили?

— Й разу не згадували.

— І про Рея ані слова?

— Ми шукаємо, Оллі. Потрібен час.

Девашер згорнув папку з досьє Мак-Діра і взявся за нову — набагато грубішу. Ламберт потер скроні й втупився в підлогу. Тихо запитав:

— Ну що там, які новини?

— Нічого доброго, Оллі. Я впевнений, що Ходж і Козінскі змовилися. Минулого тижня агенти ФБР з ордером обшукали будинок Козінскі. Наші мікрофони знайшли й, певна річ, повідомили йому, що будинок прослуховують, лише не знають, хто. Минулої п’ятниці Козінскі розповів про це Ходжу, коли вони сховалися в бібліотеці на третьому поверсі. Наш жучок почеплено віддалік, то вдалося розібрати небагато. Ясно лише те, що говорили про жучки; вже впевнені в прослуховуванні й підозрюють нас. І між собою розмовляють тепер обережно.

— А чому це ФБР знадобився ордер для обшуків?

— Гарне запитання. Це вони, певно, для нас стараються — щоб усе виглядало законно й правильно. Вони нас поважають.

— Хто саме туди приходив?

— Тарранс. Він там явно головний.

— І як він, добрий спеціаліст?

— Непоганий. Правда, молоде, зелене, аж занадто старанний, але діло своє знає. З нашими його не порівняти.

— Як часто він розмовляв із Козінскі?

— Наразі нам невідомо, адже вони знають про жучка і стали дуже обережними. Знаємо про чотири зустрічі минулого місяця, але є підозра, що їх було більше.

— Багато він виявив?

— Сподіваюся, що небагато. Поки що у них іде бій із тінню. Остання відома нам розмова відбулася тиждень тому, ні про що важливе там не йшлося. Козінскі наляканий. На нього напосідають, та багато не досягли. Він навіть не дав згоди на співробітництво зі службою. Ти ж пам’ятай: це вони самі на нього вийшли. Добряче його притисли, і він був уже готовий погодитися. Та тепер він уже замислюється, проте й досі з ними контактує. Це й турбує мене.

— Дружина про щось знає?

— Гадаю, що ні. Вона бачить, що він якось дивно поводиться, та Козінскі все пояснює завантаженістю на роботі.

— А Ходж що?

— Наскільки нам відомо, він поки що з ефбеерівцями не мав контактів. З Козінскі балакають часто, та й то пошепки. Ходж все повторює, як він боїться, прямо до смерті боїться ФБР, і яку воно веде нечесну гру, і які вони брехливі й підступні. Без Козінскі він не ступить ні кроку.

— А якщо Козінскі зникне?

— Тоді вони візьмуться за Ходжа. Та я не думаю, що вже до цього дійшло. Трясця, Оллі, він же не якийсь там бандит! Це ж пристойний чоловік, у нього діти, і взагалі...

— Ох ти ж і чутливий! Ти, певне, думаєш, що мені це подобається? От чорт, я ж сам цих хлопців виплекав!

— Тоді наверни їх на шлях праведний, поки ще смаленим не запахло. У Нью-Йорку он вже підозрілими стають, починають ставити забагато запитань.

— Хто?

— Лазаров.

— Що ж ти їм розповів, Девашере?

— Усе — це ж моя робота. Для повного звіту тебе чекають післязавтра в Нью-Йорку.

— Чого їм треба?

— Відповідей, планів.

— Яких планів?

— Плану дій по знешкодженню Козінскі, Ходжа й Тарранса — якщо в цьому виникне потреба.

— Тарранса! Девашере, ти що, з глузду з’їхав? Не можна позбутися копа — тоді взагалі війська введуть.

— Лазаров — телепень, Оллі, ти ж це знаєш: він ідіот, та сказати йому про це буде нерозумно.

— А я скажу. От поїду до Нью-Йорка й прямо йому скажу, що він — цілковитий телепень.

— Так-так, зроби це, Оллі, зроби.

Олівер Ламберт підхопився зі стільця й попрямував до дверей.

— Наглядай ще місяць за Мак-Діром.

— Гаразд, Оллі. Б’юсь об заклад, він на це підпишеться. Ти не хвилюйся.

4

«Мазду» продали за двісті доларів, з яких більшу частину сплатили за оренду невеликої — дванадцять футів завдовжки — вантажівки від «U-Haul», її повернуть до філії уже в Мемфісі. Частину домашнього начиння пороздавали або викинули, а в автомобіль повантажили лише холодильник, ліжко, шафку з одягом, тумбочку, невеликий кольоровий телевізор, ящики з посудом, одягом, і ще якимись дрібничками. Заради сентиментальних спогадів прихопили й стару канапу, розуміючи, що на новому місці вона в них довго не простоїть.

Еббі тримала на руках ще й Херсі, безпородного песика, а Мітч сидів за кермом і віз їх через Бостон на південь, уперед, де на них чекало краще майбутнє. Вони вже три дні добиралися другорядними дорогами і