Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

На другому поверсі я натрапив на вивіску: «Жінки, які мають роботу, люблять секс і не виносять мозок». Хм... Це, безумовно, звучало як ідеальний варіант для чоловіка, який хоче насолоджуватися життям без зайвих турбот і драм. Сюди б і справді Кирила покликати. Щоправда, тут би наші з ним погляди розійшлися. Це, мабуть, єдиний аспект життя, на який ми дивимося діаметрально протилежно.

Але, як то кажуть, щопростішою здається пропозиція, то більше підводних каменів у ній ховається. Скоро мені стане нудно з цими «досить простими» дамами. Адже це не справжнє життя, правда? Скільки таких жінок я зустрічав за своє життя: на вечірках, у барах, у спортзалі. Вони завжди були легкими на підйом, веселими і товариськими, але в їхніх посмішках часто прослизала порожнеча. За безтурботними фразами ховалися сльози або просто необхідність закрити свої внутрішні страхи. Я не хотів би стати просто ще одним епізодом у їхньому житті, ще одним веселим моментом, який швидко забудеться. І вже тим більше ще одним болем. Адже нерідко справжні вони приховані тільки для того, щоб зловити хоч когось. Бути хоча б із кимось, щоб заглушити моторошне відчуття абсолютної порожнечі й самотності.

На жаль, я прихильник підходу Хайяма. Краще бути одному, ніж із ким попало...

Може, за цими обіцянками «не виносити мозок» ховається щось більше? Вони не могли не мати своїх проблем, страхів і бажань. Кожен із нас приховує в собі цілий всесвіт, а ці прості слова — лише легкий спосіб приховати справжню суть. І навіть якщо за фразами про свободу і веселощі ховається жорстока реальність, я не впевнений, що мені потрібно це знати.

Поки я розмірковував, жінки жваво перемовлялися, сміялися, щось обговорювали, і в їхньому сміхові було щось щире. Кокетували і фліртували з чоловіками, які прийшли вибирати. Але мені стало цікаво, як вони почуваються насправді, що в них на душі? Що ховається за їхньою прекрасною зовнішністю?

Я втомився від поверхневих коротких зв'язків. Хотілося більшого, ніж просто порожній флірт і легкі обіцянки. Але чи можу я знайти це серед таких пропозицій?

Ну, звісно! Підводні камені є! Їх не може не бути. Варто було мені зважитися і заговорити з однією з ляльок у комірці (виникла стійка асоціація з вітриною магазину іграшок), як правда одразу ж випливла назовні.

Я знайшов поглядом єдину нудьгуючу жінку. Інші були зайняті активним спокушанням відвідувачів. Її очі привернули мене. У них було щось глибоке і тепле, на відміну від інших.

Неголосно привітавшись, спробував завести розмову по душах. Не знаю, навіщо я ятрив їй серце. Адже не збирався йти з цього поверху ні з ким.

Вона дивилася в підлогу, ніби шукала там відповіді на свої внутрішні запитання. Нарешті, зібравшись із духом, вона тихо промовила у відповідь на чергове моє запитання:

— Я не виношу мозок, бо знаю свій недолік. З дитиною мене ніхто не візьме.

Ці слова прозвучали так тихо, що мені здалося, ніби час зупинився. Навколо сміх і пожвавлення, а вона просто стояла там, сповнена смутку. Раптово мені стало не по собі. Як легко ми, чоловіки, можемо нехтувати істинною сутністю жінок. За легкістю фраз ховалися справжні драми.

— Тож у мене виходу немає, окрім як бути покірною, — додала вона, і в її голосі була така покірність, що я мимоволі замислився над питанням, як це — жити з таким навантаженням. Як це — відчувати, що твої шанси на щастя практично дорівнюють нулю тільки через одну обставину.

У той момент я як ніколи відчув, що багатьом із нас по життю дістаються непрості карти. Чомусь мені стало сумно від того, що хтось так сильно обтяжує себе почуттям марності. Можливо, вона просто хоче бути коханою, хоче, щоб хтось подивився на неї і побачив не тільки матір, а й жінку, здатну на ніжність, пристрасть, розуміння.

Це не тільки її проблема. Іноді й мені бракує розуміння, що за кожним «недоліком» стоїть ціле життя, сповнене надій, очікувань і втрат. Я відчув, як у грудях зріє щось поки що незрозуміле. Можливо, я хотів би поспілкуватися з нею, дізнатися її історію, спробувати зрозуміти, що насправді ховається за цим сумом. Можливо, допомогти. Але я побоявся втрутитися в приватне життя, узяти на себе відповідальність, з якою не впораюся. Так, мені стало страшно.

Я відчув, як внутрішній холод у ставленні до людей, що зібралися тут, змінюється теплом розуміння, коли вона продовжила говорити, немов відкривала мені свої внутрішні муки:

— Я не можу помилитися, — вимовила з деякою рішучістю в голосі. — У мене є тільки одна спроба. Вдруге не запросять.

Ці слова зачепили мене за живе. Наскільки жорстокими можемо бути ми, чоловіки, коли справа стосується самотніх матерів! Невже це так? Чи все ж таки в ній говорить невдалий попередній досвід, що змушує малювати у своїй уяві картину такого собі монстра?

Ми, з нашою невпевненістю і страхами перед батьківством, часто руйнуємо їхні шанси на щастя. Страх перед обов'язками та егоїзм змушують нас ховатися за стінами, які ми самі ж і будуємо. Наше небажання нести відповідальність може зламати когось, чиї надії вже зараз перебувають на межі. Але ось питання: а чому вони стають самотніми матерями? Що саме і з чиєї вини не склалося там, у колишніх стосунках?

Раптово я побачив її не просто як жінку, яка прагне любові, а як справжню героїню, що стоїть перед важким вибором, здатну на багато що заради своєї дитини. Вона немов уміла бачити життя крізь призму цих важких рішень, і це мене захоплювало. Але водночас мені стало гірко від усвідомлення, що багато чоловіків не готові це оцінити.