Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Це дуже важливі події. І не тільки ці. До гурту “Юнацтво” наблизився Прокіп Шпачук. Це небайдужа і небуденна поява на обрію “Юнацтва”. Прокіп Шпачук — це кусник самої землі і виглядає він, мов виколупана брила. Чобіт своїх він не звик чистити. Вони у нього сірі і незґрабні. Появився він поволі й непомітно, але згодом все більше і виразніше входив до гуртка.

Появились брати Гнатюки — Микола і Валентин. Василь знає їх ще з минулого року. Але зустрічалися вони на нейтральному ґрунті ресторану Хмелюка в товаристві Валі Лискевича та його приятеля кадета Ігоря Крупа. То було галасливе і барвисте товариство. Василь потрапив до нього випадково, як випадкове і все, що в життю буває. Круп належав до далекого, іншого світу. Його божками були Блок, Єсєнін, Верхарн та Бодлєр. Вони пиячили, бешкетували. Круп іноді приходив до Василя і байдуже тикав йому якусь пірвану книжку.

— Прочитай, — кидав він одно слово. Це були Ніцше, Дізраелі, Муруа. Англійські класики йшли впереміж з російськими декадентами. Були то переклади перських поем чи перекази про Конфуцій. Василь Шеремета все то брав, все вкладав до свого мозку. Круп з цього приводу казав:

— Я п’яниця, Валя дурень, а ти мусиш стати великою людиною. Зрозумів?

Так. Зрозумів. Це щось інше, ніж гуртківці з “Юнацтва”. У цих є “проблеми”. Коли вони випивали, у них зав’язувались завзятющі змаги про Христа й Антихриста, про значення Сінгапуру для Великої Британії. Навіть Анатоль Прихода так далеко не ходив. Він цікавився Чупринкою, Вороним, Олесем. Найновішим словом для нього був Тичина, якого недавно відкрив інструктор союзу кооперативів Семен Крук.

На цьому тлі Василь Шеремета пізнав Миколу Гнатюка. Це рослий, міцний, барчистий юнак з прищуватим обличчям. Разом бували у Хмелюка. Мотя приносила випити й закусити. Починались дискусії, які тягнулись до часу, коли ціле місто спало глибоким сном. Василь був серединою між крайностями. Між Приходою та Крупом. Згодом він все більше наближався до Приходи і повільно нахиляв сюди Гнатюка... І зараз той уже в “Юнацтві”.

Від “Юнацтва” відійшла Настя Мединська. Це сталося минулого року, весною, на останньому зібранні гуртка. Домігся цього Козенко. Він взагалі проти жінок, а Мединська до всього полька. Треба, щоб гурток “Юнацтво” був чистий від домішок. Гурток підтримав Козенка. Проти були Прихода та його підголосок Шеремета, але це не вплинуло.

Настя Мединська була незнаною плянетою на небозводі Василя Шеремети. Бачив її і то в різних місцях. Була це велика жіноча сила. Прославилась вона тим, що залишилась на другий рік в тій самій восьмій клясі. Цього ніхто не сподівався.

Кажуть, Настя Мединська — красуня. Має на рідкість ясні, прозорі, мов небо, сині очі. Незалежний, безтурботний спокій покривав її обличчя. Не знала кокетування, і це було їй зовсім зайве. Варто їй було тільки дивитись рівно, спокійно, трошки обіцяючи, і цього вистачало. Навіть Ігор Круп, твердої вдачі і стоїк, що на цілий світ дивився з неймовірної висоти, благально домагався знайомства з нею. Відкинула. Це було в “Тіволі” на хіднику, увечері. Круп був під градусом...

— Що він собі, той добродій Круп, думає? — спокійно сказала Настя. — 3 п’яним? На вулиці? Ніколи...

Ця гордість, ця м’яка зворушлива гордість обеззброїла Крупа, і він втратив бажання робити нові наступи. Він став від цих слів абсолютним пацифістом.

З такої віддалі Василь Шеремета знав і розумів Настю Мединську. Він і не думав скорочувати між нею і собою відстань. Інколи він дозволяв собі дещо її коштом пофантазувати. Він її трошки обожнював, але так, здалека, обережно, несміливо. Леґенди про прекрасну Олену, Венеру, яка ніби вийшла з морської піни, він переносив чомусь на ту струнку, юну, русяву дівчину в блакитному капелюшку. Був випадок, коли вона, та чудова Олена та Венера, що вийшла з пінного моря, якимсь чином сама підійшла до Василя і химерним, розтяжним голосом спитала:

— Пане Шеремето! Ви, здається, читаєте Мільтона?

Василь зніяковів. Звідки вона знала такі про нього подробиці?

— Так, — несміливо відповів Василь і тільки чекав найшвидшої можливости урвати цей зв’язок. Урвав і відійшов. Ні, не думайте, що це робилось з нечесних побуджень. Зовсім просто. Василь Шеремета не певний себе. Він не має потрібних слів, а для розмови з такими паннами вони конечні. Він до всього того має клятущу властивість майже буряково червоніти. І коли вже він червоніє, то червоніє до самих кінчиків вух, а це ніяк не випадає йому з його юначим самолюбством. І що з того, що він читає про війну чортів з янголами, що йому за неї так дотепно розповів сліпий Мільтон.

Але то було триста шістдесят п’ять днів перед цим. Було то давно, і мудра альма-матер за той час зробила велетенську дорогу.

Весна змінила зиму, літо — весну... Дні тікали в напрямку нової зими. Тим часом йшла сильна, аж п’яна, осінь. Листя, як звичайно, доживало свої дні. Вже в кінці вересня ознаки осени помітні стали на кожному камені, і комарі з долини Ікви сердито догравали шалені концерти на закінчення свого сезону. Але в “Тіволі” все ще тріскотіли старі мідяні труби Гакманової оркестри, і сонце заходило все ще весело та кокетливо.

Такого саме дня, в кінці вересня, Василь Шеремета після школи вийшов сам з дому з наміром зайти на пошту. Там він мав пригоду. У віконечку, де продають поштові значки з головою Пілсудського, сиділа молода, гарна панночка. А перед віконцем стояв негарний, з розкуйовдженою головою селянин. Свою стару, заяложену кепку він тримав у цупкій великій, палькатій і брудній руці. Між гарною панною і негарним селянином виникла така розмова:

Негарний селянин: — Чи тут можна купити поштову марку? — запитав він без належних уклонів.

Гарна панночка: — Не розумєм, — відповіла насуплено і майже сердито.

Негарний селянин: — Марку... Поштову марку... То прошу таку марку... Сюди... — і вийняв з-за пазухи зім’ятого листа, на котрому стояли хоробрі каракулі.

Гарна панночка (сердито): — Проше мувіць по-польську!

Негарний селянин (засоромлено): — Нє умем... Не вмію... Я вам заплачу... скільки то коштує?

Гарна панна кинула поштову марку, негарний селянин поклав їй гроші. І додала: — Час вам вже навчитися по-польськи... — І вирвалось то у неї так щиро і так по-українському, що селянин тільки низько вклонився на знак того, що зрозумів її досконало.

Ця пригода породила у Василя кілька нових думок. Він вийшов з пошти,