Читати книгу - "Двійник"

— Нічого такого. В автівці було доволі чисто. Тобто, за винятком крові.

— І вся вона належала жертві?

— Принаймні вся третьої групи, позитивний резус-фактор.

Ейб глянув на Йошиму.

— Нашу дівчину перевірив?

Йошима кивнув.

— Усе так, у неї третя група, позитивний резус-фактор.

На Мору ніхто не дивився. Ніхто не бачив, як затремтіло її підборіддя, не чув, як вона голосно вдихнула. Вона різко розвернулася, щоб ніхто не бачив її обличчя, і різким рухом зірвала з себе маску.

Коли вона прямувала до смітника, до неї гукнув Ейб:

— Вам уже з нами нудно, Моро?

— Джетлаг мене зрештою дістав, — сказала вона, знімаючи хірургічний халат. — Думаю, піду додому раніше. Побачимося завтра, Ейбе.

З лабораторії вона втекла не озираючись.

Дорога додому неначе розмилася. Тільки в передмісті Бруклайна мозок раптово ввімкнувся. Тільки тоді Мора вирвалася з нав’язливого зашморгу думок, які все крутилися в її голові. «Не думай про розтин. Забудь про нього. Подумай про вечерю, про що завгодно, тільки не про те, що ти сьогодні бачила».

Вона зупинилася біля продуктової крамниці. Холодильник був порожній, слід скупитися, якщо вона не хоче сьогодні харчуватися хіба що тунцем і мороженим горошком. Було так добре — зосередитися на чомусь іншому. З маніакальною наполегливістю вона кидала у возика продукти. Значно краще думати про їжу, про те, що вона готуватиме на цьому тижні. «Годі думати про плями крові та жіночі органи в металевих мисках. Мені потрібні грейпфрути і яблука. І баклажани мають непоганий вигляд». Узявши пучок свіжого базиліка, Мора жадібно вдихнула його аромат, вдячна за те, що його гострота хоч на мить заступила закарбовані в пам’яті запахи судово-медичної лабораторії. Тиждень на прісній французькій їжі — і вона скучила за спеціями. «Сьогодні я зготую тайське зелене карі, таке гостре, що воно обпікатиме рот».

Удома Мора перевдяглася в шорти та футболку й поринула в кухарство. Посьорбуючи холодне біле бордо, нарізала курятину, цибулю, часник. Кухню заповнив аромат жасминового рису. Нема часу думати про третю групу крові й чорнокосу жінку — у каструлі парує олія. Час тушкувати курятину, додати пасту карі. Улити бляшанку кокосового молока. Вона накрила каструльку кришкою, нехай дійде. Подивилася в кухонне вікно і раптом побачила своє відображення у склі.

«Я така схожа на неї. Точнісінько така ж сама».

Їй раптом стало холодно, наче обличчя у вікні було не відображенням — наче на неї звідти дивився привид. Кришка на каструльці стукотіла від пари. То привиди намагаються вибратися. Відчайдушно привертають увагу.

Мора вимкнула плиту, підійшла до телефону, набрала номер пейджера, який знала напам’ять.

За мить зателефонувала Джейн Ріццолі. На задньому тлі було чутно, як дзвонить телефон, тож Ріццолі ще не вдома — певно, сидить за своїм столом у «Шредер Плаза».

— Вибачте, що потурбувала, — сказала Мора. — Маю дещо запитати.

— У вас усе добре?

— Я в порядку. Хочу дізнатися про неї ще дещо.

— Про Анну Джессоп?

— Так. Ви сказали, що в неї були права, видані штатом Массачусетс.

— Саме так.

— Яка там стоїть дата народження?

— Що?

— Сьогодні в лабораторії ви сказали, що їй було сорок років. Коли саме вона народилася?

— Чому ви питаєте?

— Будь ласка. Я маю знати.

— Гаразд. Зачекайте.

Мора почула шурхіт паперів, тоді Ріццолі повернулася на лінію.

— Відповідно до її прав, вона народилася двадцять п’ятого листопада.

Якусь мить Мора мовчала.

— Ви ще там? — запитала Ріццолі.

— Так.

— Що сталося, док? Що відбувається?

Мора ковтнула.

— Мені від вас дещо потрібно, Джейн. Прозвучить божевільно.

— Я готова.

— Нехай у лабораторії порівняють наші з нею ДНК.

Мора чула, як по той бік дроту нарешті припинив дзвонити інший телефон. Заговорила Ріццолі:

— Повторіть ще раз. Я не впевнена, чи правильно розчула.

— Я хочу знати, чи збігається моя ДНК з ДНК Анни Джессоп.

— Слухайте, я згодна, ви дуже схожі…

— Це не все.

— А що ще?

— У нас однакова група крові. Третя, позитивний резус-фактор.

Ріццолі розважливо мовила:

— У скількох ще людей третя позитивна? Скільки там було — десять відсотків населення?

— І день народження. Ви сказали, вона народилася двадцять п’ятого листопада. Джейн, я теж.

Від цієї новини запала мовчанка. Детектив м’яко сказала:

— Гаразд, от тепер у мене волосся на руках дибки стало.

— Тепер розумієте, чому я цього хочу? У ній все, від вигляду до групи крові, до дати народження… — Мора помовчала. — Вона — це я. Я хочу знати, звідки вона взялася. Хто взагалі ця жінка.

Довга пауза. Тоді Ріццолі заговорила:

— Дати відповідь на це питання може бути значно важче, ніж ми думали.

— Чому?

— Удень прийшов звіт про її кредитку. Виявилося, що рахунок на її «Мастеркард» відкрито всього півроку тому.

— І що?

— Водійські права видані чотири місяці тому. Номери на автомобілі — три місяці.

— А що з її помешканням? Її адреса в Брайтоні, так? Ви, певно, говорили з її сусідами.

— Учора пізно ввечері ми нарешті зв’язалися з її домовласницею. Вона каже, що здала житло Анні Джессоп три місяці тому. Впустила нас туди.

— І?

— Квартира порожня, док. Ані сліду меблів, ані пательні, ані зубної щітки. Хтось оплатив кабельне телебачення й телефон, але там нікого не було.

— А що сусіди?

— Ніколи її не бачили. Поміж собою кликали привидом.

— Має бути якась попередня адреса. Інший банківський рахунок…

— Ми шукали. Не знайшли жодних свідчень про цю жінку з більш ранньою датою.

— Що це значить?

— Це значить, — сказала Ріццолі, — що ще півроку тому Анни Джессоп не існувало.

4

Коли Ріццолі ввійшла до закладу Джей Пі Дойла, біля барної стійки були виключно знайомі обличчя: переважно копи, які за пивом та горішками обмінювалися байками про робочий день. Бар розташовувався біля поліційної підстанції Джамайка-Плейн і був, імовірно, чи не найбезпечнішим закладом у місті. Один хибний рух — і дюжина копів налетить на