Читати книгу - "Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра"

Я прийшла раніше. Сіла на лавку. У вухах — шум хвиль. У голові — фраза директора. У грудях — очікування.

Назар з’явився зненацька. Із сумкою, з якої стирчали термос і ковдра.

— Пікнік? — спитала я.

— Майже. Просто момент.

Ми сіли на ковдру прямо на набережній. Він налив чай. І сказав:

— Я знаю, що ми ще не “ми”. Але я хочу бути кимось, з ким ти не боїшся ділити вечір.

Я притулилась до його плеча.

— Ти не зобовʼязаний це казати.

— А я не казав би, якби не хотів.

— І чого ти хочеш?

— Бути. З тобою. Не на день. На далі.

О 23:40 я вже була вдома. У спортивках, з чаєм у руках. На екрані — повідомлення.

Від Артема.

“Я побачив тебе на обкладинці журналу. І зрозумів — ми не закінчили.”

— GPT…

GPT:

Фінал наближається. Але головна героїня — вже знає, чого хоче.

Я подивилась на екран. Потім — на себе в дзеркалі. І вперше сказала вголос:

— Я знаю, хто я. І знаю, з ким хочу бути.

А от світ — ще ні. І це означає тільки одне:

Наступна серія буде вирішальною.