Читати книгу - "Шоколад"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хіба це так погано? Кюре Рейно, у всякому разі, не схвалює.
– Тримай, Чарлі. Їж, старий, – голос Ґійома незмінно теплішає, коли він звертається до свого вихованця, але стає й незмінно сумним. Пса він купив одразу ж після смерті батька, повідомив він мені. Вісімнадцять років тому. Однак собачий вік коротший за людський, і вони постаріли одночасно.
– Це тут, – показує він мені пухлину під щелепою Чарлі. Вона завбільшки з куряче яйце, випинається, як наріст на дереві. – Увесь час росте. – Він помовчав, почухуючи живіт пса. Той з насолодою потягується, дриґаючи лапою. – Ветеринар каже, нічого зробити не можна.
Тепер мені ясно, чому сповнений любові погляд Ґійома затьмарений відчуттям провини.
– Старих людей ми ж не присипляємо? – палко доводить він. – Ні, поки в них, – він підшукує потрібні слова, – не згасло бажання жити. Чарлі не страждає. Зовсім ні… – Я киваю, розуміючи, що він лише намагається переконати самого себе. – Ліки вбивають біль.
Поки, – беззвучною луною дзенькає невимовлене слово.
– Я знатиму, коли настане час. – У його добрих очах я бачу жах. – І знатиму, як треба вчинити. Я не злякаюся.
Я мовчки наливаю для нього келих шоколаду й посипаю піну шоколадною пудрою, але Ґійом, зайнятий своїм вихованцем, не бачить цього. Чарлі перевертається на спину, ліниво крутить головою.
– M’sieur le curé каже, що у тварин немає душі, – тихо мовить Ґійом. – Каже, я повинен позбавити Чарлі страждань.
– Душа є в кожної істоти й у кожної речі, – заперечую я. – Так вважала моя мати. У всього, що існує.
Ґійом киває, замкнувшись у колі власного страху й провини.
– Як я буду без нього жити? – запитує він. Його погляд, як і раніше, звернений до собаки, і я розумію, що він забув про мою присутність. – Що я буду робити без тебе? – Я за прилавком стискаю кулака в німій люті. Мені знайоме це відчуття – страх, каяття совісті, невтамована спрага, – добре знайоме. Такий самий вираз я бачила на обличчі матері в ніч після зустрічі з Чорним чоловіком. І слова, вимовлені Ґійомом – «Що я буду робити без тебе?» – я теж чула. Їх шепотіла мені мати протягом усієї тієї жахливої ночі. Дивлячись на себе в дзеркало перед сном, уранці, коли я тільки прокидаюся, відчуваю страх, що збільшується, – упевненість, – й усвідомлюю, що моя власна дочка вислизає від мене, що я втрачаю її, втрачу напевно, якщо не знайду заповітного Притулку… І бачу на своєму обличчі такий самий ненависний вираз. Я обійняла Ґійома. Незвичний до жіночого дотику, він на мить застиг у напрузі. Потім почав розслаблюватися. Я почуваю, як з нього хвилями вихлюпується пекучий біль невідворотної втрати.
– Віана, – тихо промовляє він. – Віана.
– Це цілком природне почуття, – твердо кажу я йому. – І зрозуміле.
Чарлі з-під табурета гавкає, висловлюючи своє обурення.
Сьогодні ми заробили майже триста франків. Уперше змогли покрити витрати. Я з радістю сповістила про це Анук, коли вона повернулася зі школи. Однак дочка відповіла мені неуважним поглядом. Її завжди жваве личко надзвичайно серйозне, очі – темні, похмурі, як небо перед грозою.
Я запитала в неї, чому вона така пригнічена.
– Через Жанно, – голос у неї безбарвний. – Його мама заборонила йому гратися зі мною.
Я згадала Жанно в костюмі Вовка на карнавальній ході. Худий семирічний хлопчик з кошлатою головою й підозріливим поглядом. Учора ввечері він грав з Анук на площі. Вони з войовничим лементом ганялися одне за одним, поки не стемніло. Його мати, Жолін Дру, одна з двох учительок початкової школи, дружить із Кароліною Клермон.
– Он як? І що ж вона каже? – стримано питаюсь я.
– Що я впливаю на нього погано. – Вона глянула на мене спідлоба. – Тому що ми не ходимо до церкви. Тому що ти відчинила крамницю в неділю.
Ти відчинила.
Я дивлюся на дочку. Мені хочеться обійняти її, але насторожує її неприступний ворожий вигляд.
– А сам Жанно що думає? – якомога спокійніше запитую я.
– А що йому залишається? Вона завжди поруч. Спостерігає. – Анук підвищує голос до лементу, і я здогадуюся, що вона от-от розплачеться. – Чому з нами так завжди? – вимогливо питає вона. – Чому я ніколи… – Не витримуючи внутрішньої напруги, вона замовкає; її худенькі ребра здригаються.
– У тебе є інші друзі. – Я не перебільшую: учора ввечері я бачила з нею не менше п’яти дітей; площа аж дзвеніла від їхнього вереску й сміху.
– Це друзі Жанно. – Я розумію, що вона має на увазі. Луї Клермон. Ліз Пуату. Вони – його друзі. Без Жанно компанія скоро розпадеться. Мені раптом стало нестерпно гірко за дочку, котра вигадує невидимих друзів, щоб заповнити простір навколо себе. Тільки мати-егоїстка може уявити, начебто вона одна здатна заповнити цей простір. Сліпа егоїстка.
– Ми могли б ходити до церкви, якщо ти хочеш, – кажу лагідно. – Але ти ж знаєш: це нічого не змінить.
– Чому ж? – У її голосі бринить осуд. – Вони ж не вірять. Їм плювати на Бога. Вони просто ходять до церкви. – Я посміхнулася, не без гіркоти. Їй усього шість, але часом вона вражає мене глибиною своєї проникливості.
– Може, це й так, – відповідаю я, – але хіба ти хочеш бути як вони?
Вона знизує плечима – цинічний, байдужий рух. Тупцяє з ноги на ногу, немов боїться, що я почну читати лекцію. Я шукаю підхожі слова, щоб пояснити їй, а в думках – тільки образ матері зі збожеволілим обличчям: вона заколисує мене, нашіптуючи майже з люттю: «Що я буду робити без тебе? Що буду робити?»
Узагалі-то я давно вже пояснила все доньці – й про лицемірство церкви, і про полювання на відьом, про переслідування бурлак і людей іншої віри. Вона розуміє. Тільки ось засвоєні поняття погано переносяться на щоденне життя, не примирюють із самотністю, із втратою друга.
– Це несправедливо, – у її голосі усе ще чутні бунтарські нотки; вона вже налаштована менш вороже, але, як і раніше, агресивна.
Так само як і розграбування Святої землі, спалення Жанни д’Арк, іспанська інквізиція. Але я не нагадую їй про це. Її обличчя напружене, у рисах застиг нестерпний біль. Варто мені виявити слабину, і вона відвернеться від мене.
– Знайдеш інших друзів, – непереконлива, невтішна відповідь. Анук глянула на мене із презирством.
– А мені потрібний цей, – це вимовлено страшенно дорослим, страшенно втомленим тоном. Вона відводить погляд. Її повіки набрякли сльозами, але вона не кидається до мене за розрадою. Зненацька я з жахливою ясністю бачу її,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад», після закриття браузера.