Читати книгу - "Щиголь"

Я простягнув руку й потяг до себе ту дошку за краї. Вона була навдивовижу важка для своїх маленьких розмірів. На одному з кутків стриміла довга скіпка від рами.

Я витер рукавом поверхню від пилюки. Маленьку жовту пташку було ледь видно під шаром білого пороху. «„Урок анатомії“ також був у тій книжці, але я смертельно його боялася».

— Добре, — кволо відповів я. І обернувся з малюнком у руці, щоб показати його їй, але потім зрозумів, що її тут немає.

Хоч насправді вона тут була і її тут не було. Її частина була тут, але вона була невидима. Невидима частина була важливою частиною. Цього раніше я ніколи не розумів. Та коли я спробував промовити це вголос, мої слова сплутались, і, мов діставши холодний ляпас по обличчю, я зрозумів, що помиляюся. Обидві частини мали бути тут. Не можна мати одну частину без другої.

Я потер долонею лоба, спробував прибрати пісок з очей, а потім, доклавши чималих зусиль, ніби підіймаючи вагу, непосильну для мене, спробував пересунути свій розум туди, де він мусив бути. Де тепер моя мати? Протягом якоїсь миті тут було нас троє й однією з цих трьох — я не мав у цьому найменшого сумніву — була вона. Але тепер нас лишилося тільки двоє.

Позаду мене старий чоловік закахикав і знову затремтів з нестямною настирливістю, намагаючись заговорити. Обернувшись, я спробував віддати картину йому.

— Ось, візьміть, — сказав я, а потім, звертаючись до матері та обернувшись до того місця, де вона мусила бути, — я повернуся через хвилину.

Але картина була йому не потрібна. Він нетерпляче відіпхнув її до мене, щось забелькотівши. На правій частині його голови був такий згусток крові, що я майже не бачив його вуха.

— Ви щось хотіли мені сказати? — промовив я, ще думаючи про матір. — Прошу?

— Забери її.

— Знайте, я повернуся. Я повинен…

Я не міг усе пригадати відразу, але моя мати хотіла, щоб я повернувся додому відразу, ми повинні були зустрітися там, саме це вона дуже ясно дала мені зрозуміти.

— Забери її з собою! — Він притиснув дощечку до мене. — Іди! — Він намагався сісти. Його очі були ясними й дикими; його збудження лякало мене. — Вони познімали всі електричні лампочки, вони зруйнували половину будинків на вулиці…

Крапля крові пробігла його підборіддям.

— Будь ласка, — сказав я, руки мені тремтіли, я боявся доторкнутися до нього. — Будь ласка, ляжте…

Він похитав головою і намагався сказати щось, але зусилля зламало його, й він видав лише якийсь мокрий жалюгідний звук. Коли він витер рота, я побачив широку смугу крові на тильному боці його долоні.

— Хтось іде.

Я не був певен, але не знав, що йому ще сказати.

Він подивився просто мені в обличчя, намагаючись знайти там бодай іскру розуміння, а коли її не знайшов, то знову вхопився за мене, намагаючись сісти.

— Вогонь, — сказав він голосом, що булькав йому в горлі. — Вілла в Мааді. On a tout perdu[12].

Він знову закашлявся. Піна червоного кольору булькотіла під його ніздрями. Посеред усієї цієї нереальності, нагромаджень каміння й розламаних кам’яних блоків мене опанувало дивне відчуття, ніби я не зрозумів його, ніби я не виконав якогось життєво важливого казкового завдання через свою незграбність та незнання. Хоч у цьому кам’яному хаосі ніде не виднілося вогню, я переповз трохи вбік і поклав картину в пакет, тільки для того, щоб заховати від його погляду річ, яка викликала в нього таку тривогу.

— Не турбуйтеся, — сказав я. — Я…

Він заспокоївся. Поклав руку на мій зап’ясток, дивлячись на мене ясним та спокійним поглядом, і холодний вітер чогось незбагненного повіяв наді мною. Я зробив те, чого від мене сподівалися. Усе мало бути гаразд.

Поки я втішав себе цією оманою, він підбадьорливо схопив мене за руку, ніби я висловив свою думку вголос.

— Ми виберемося звідси, — мовив він.

— Я знаю.

— Загорни цю картину в газети, мій любий, і поклади її на саме дно валізи, разом з іншими рідкісними знахідками.

Відчувши полегкість від того, що він заспокоївся, виснажений головним болем, відчуваючи, що пам’ять про матір перетворилася на ледь видимий вогник, я ліг поруч і заплющив очі, переживаючи дивовижний спокій і безпеку. У забутті, наче уві сні. Старий щось белькотів у своїй маячні, його подих раз у раз уривався: з його губ злітали чужоземні імена, якісь дивні суми й числа, кілька французьких слів, але переважно англійські. Прийде якийсь чоловік подивитися на меблі. Абду кидався камінням і переймається, що йому влетить. А проте його бурмотіння мало якийсь сенс, і я бачив перед собою пальми, фортепіано та зелену ящірку на стовбурі дерева, так наче то були сторінки в альбомі з фотографіями.

— Ти зможеш дістатися додому сам-один, мій любий? — пригадую, запитав він мене.

— Звичайно.

Я лежав на підлозі поряд із ним, моя голова була на одному рівні з його старими рахітичними грудьми, тому я відчував кожен подих і присвист його дихання.

— Я сам щодня їжджу на метро.

— І де, ти кажеш, ви тепер живете?

Його рука лежала в мене на голові, дуже м’яко, як ото коли кладеш руку на голову улюбленого собаки.

— На східній П’ятдесят сьомій вулиці.

— Он як! Недалеко від «Золотого теляти»?

— Атож, за кілька кварталів.

«Золоте теля» було рестораном, куди моя мати полюбляла ходити, коли в нас були гроші. Я там з’їв свою першу устрицю й випив свій перший ковток бургундського з її келиха.

— Біля парку, ти сказав?

— Ні, поблизу річки.

— Досить близько, мій любий. Безе та кав’яр. Як мені сподобалося це місто, коли я вперше його побачив! А проте воно вже не таке, яким було, чи не так? Мені не вистачає його жахливо, а тобі? Балконів і…

— Садів.

Я обернувся, щоб подивитися на нього. Знайомі пахощі, знайомі мелодії. Моїй спантеличеній свідомості стало здаватися, що він близький друг або член родини, про якого я забув, якийсь далекий родич моєї матері…

— О, твоя мати! Люба дівчинка, якої я більше не зустрічав, після того як вона прийшла до мене взяти свій перший урок гри на фортепіано. Вродливішої дівчинки я більше ніколи не бачив.

Як він довідався, що я подумав про неї? Я запитав його про це, але він уже спав. Очі в нього були заплющені, але його дихання було швидким і хрипким, так ніби він утікав від чогось.

Я також був у