Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Чудовисько переступило з ноги на ногу, пошкребло за вухом.

— Слухай-но, ти, — сказало. — Чи ти мене насправді не боїшся?

— А маю?

Чудовисько роззирнулося, хрюкнуло, розмашисто підтягнуло широкі штани.

— А, зараза, що там я. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось, хто при мені не втікає чи не зомліває. Ну добре. Якщо ти стомлений, але поштивий подорожній — запрошую тебе усередину. Якщо ж ти розбійник або ж злодій, застерігаю: дім цей виконує мої накази. Усередині цих стін розпоряджаюся я!

Він підняв волохату лапу. Усі віконниці знову загупали об стіну, а в кам’яному горлі дельфіна щось глухо загурчало.

— Запрошую, — повторило чудовисько.

Ґеральт не ворухнувся, дивлячись на нього допитливо.

— Сам живеш?

— А тебе обходить, із ким я живу? — гнівно відказало страшидло, роззявляючи пащу, а тоді голосно зареготало. — Ага, розумію. Певне, йдеться тобі про те, чи маю я сорок пахолків, так само вродливих, як і я. Не маю. Ну то як, скористаєшся запрошенням, даним від щирого, зараза, серця? Як ні, тоді брама — ондечки, за твоїм задом!

Ґеральт злегка вклонився.

— Запрошення приймаю, — сказав він формально. — Закону гостинності не порушу.

— Мій дім — твій дім, — відповіло страшидло так само формально, хоча й трохи недбало. — Туди, гостю. А коня давай сюди, до криниці.

Особняк і зсередини аж благав про ґрунтовний ремонт, проте було тут у міру чисто й доглянуто. Меблі, напевно, зроблені були добрими ремісниками, навіть якщо це сталося дуже давно. У повітрі висів гострий запах пилу. Було темно.

— Світло! — ревнуло чудовисько, і скіпка, заткнута у залізний держак, одразу вибухнула полум’ям і кіптявою.

— Непогано, — сказав відьмак.

Чудовисько зареготало.

— Й тільки? Бачу, аби чим тебе й справді не здивуєш. Я казав тобі, що дім виконує мої накази. Сюди, прошу. Зважай, сходи круті. Світло!

На сходах чудисько повернуло голову.

— А що то теліпається у тебе на шиї, гостю? Що воно таке?

— Подивися.

Істота взяла медальйон у лапу, піднесла до очей, легенько натягуючи ланцюжок на шиї Ґеральта.

— Недоброзичливий вираз обличчя у того звіра. Що воно таке?

— Цеховий знак.

— Ага, напевне, ти зайнятий виготовленням намордників. Сюди, прошу. Світло!

Середину великої кімнати, повністю позбавленої вікон, займав величезний дубовий стіл, повністю порожній, якщо не зважати на великий підсвічник з позеленілої міді, укритої фестонами застиглого воску. На чергову команду чудовиська свічки загорілися, замигтіли, трохи розганяючи темряву.

Одна зі стін кімнати була завішена зброєю — висіли тут композиції із круглих щитів, схрещених протазанів[9], рогатин і ґвізарм[10], важких кончарів[11] і сокир. Половину протилежної стіни займала топка величезного каміну, над яким виднілися шеренги полущених та облізлих портретів. Стіна навпроти входу заповнена була мисливськими трофеями — сохаті лосі й розлогі роги оленів кидали довгі тіні на вишкірені голови вепрів, ведмедів і рисей, на кошлаті та пошарпані крила опудал орлів та шулік. Центральне — й почесне — місце займала побуріла, попсована, із вилізлою тирсою, макітра скельного дракона. Ґеральт підійшов ближче.

— Уполював його мій дідуньо, — сказало страшидло, кидаючи у жерло каміну величезну колоду. — То був, думаю, останній у цій місцевості, який дав себе вполювати. Сідай, госте. Ти, певно, голодний?

— Відмовлятися не стану, господарю.

Чудовисько усілося за стіл, опустило голову, схрестило на череві волохаті лапи, з хвилину щось бурмотіло, крутячи млинок гігантськими палюхами, після чого ревнуло стиха, гепнувши лапою об стіл. Полумиски й тарілки дзенькнули срібно та олов’яно, кришталево задзвонили бокали. Запахло печивом, часником, майораном і мускатним горіхом. Ґеральт не виказав здивування.

— Так, — потерло лапи чудовисько. — Це ж краще за слуг, ні? Пригощайся, гостю. Тут — пулярка, тут шинка з вепра, тут паштет з… Не знаю, з чого. З чогось. Отут — рябчики. Ні, зараза, куріпки. Переплутав закляття. Їж, їж. Це порядне, справжнє їдло, не бійся.

— Не боюся. — Ґеральт розірвав пулярку на дві частини.

— Я й забув, — пирхнуло чудовисько, — що ти не з лякливих. А, скажімо, звати тебе як?

— Ґеральт. А тебе, господарю?

— Нівеллен. Але в цих місцях кличуть мене Виродок або Іклач. І лякають мною дітей. — Чудисько влило собі у горло вміст величезного бокалу, після чого занурило пальчиська у паштет й вигрібло із миски десь із половину заразом.

— Лякають дітей, — повторив Ґеральт із повним ротом. — Напевне, безпідставно?

— Абсолютно. Твоє здоров’я, Ґеральте!

— І твоє, Нівеллене.

— Як тобі вино? Зауважив, що воно з винограду, а не з яблук? Але якщо тобі не смакує, начарую інше.

— Дякую, непогане. Магічні здібності маєш від народження?

— Ні. Тільки з того часу, як оце в мене виросло. Морда, значить. Сам не знаю, звідки то взялося, але дім виконує, що собі захочу. Нічого серйозного, умію начаровувати їдло, питво, одяг, чисту постіль, гарячу воду, мило. Будь-яка баба зуміє те саме й без чарів. Відчиняю і зачиняю вікна й двері. Запалюю вогонь. Нічого серйозного.

— І то — щось. А ту… морду, як ти кажеш, здавна маєш?

— Дванадцять років.

— Як то сталося?

— А тебе воно обходить? Налий собі ще.

— Охоче. Мене воно не обходить, питаю з цікавості.

— Причина зрозуміла й прийнятна, — гучно розсміялося чудовисько. — Але я її не прийму. Ніц тобі до того — і крапка. Утім, щоб хоча б частково заспокоїти твою цікавість, покажу тобі, як я виглядав раніше. Поглянь, он, там, на портрети. Перший, як дивитися від каміна, то мій татусь. Другий — одна зараза знає хто. А третій — це я. Бачиш?

З-під пилюки й павутиння, з портрету дивився водянистими очима такий собі товстунчик із пухким, смутним і прищавим обличчям. Ґеральт, якому відома була поширена серед портретистів схильність робити компліменти клієнтам, сумно покивав.

— Бачиш? — повторив Нівеллен, вишкіривши ікла.

— Бачу.

— Хто ти такий?

— Не розумію.

— Не розумієш? — Чудовисько підвело голову, баньки в нього загорілися, неначе в кота. — Мій портрет, гостю, висить поза світлом свічок. Я його бачу, але я не людина. Принаймні, не в цю мить. Людина, аби оглянути портрет, встала б і підійшла ближче, напевно, мусила б узяти підсвічник. Ти того не зробив. Висновок простий. Але я питаю відверто: ти людина?

Ґеральт не відвів погляду.

— Якщо ти так ставиш питання, — відповів він по хвильці мовчання, — то не до кінця.

— Ага. Хіба це не буде нетактовно, якщо я запитаю, ким ти, в такому разі, є?

— Відьмаком.

— Ага, — повторив Нівеллен за хвилину. — Якщо я добре пам’ятаю, відьмаки в цікавий спосіб заробляють собі на життя. За плату вбивають потвор.

— Ти добре пам’ятаєш.

Знову запала тиша. Вогники свічок пульсували,