Читати книгу - "Талiсман"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та ні, майже, ні, — відповів хлопчик, застрягши біля дверей її спальні.
— Скажи чітко: так чи ні, — сказала вона, повернувшись до дзеркала. — Невизначеність убиває мене. — Вона накладала макіяж, і її рука та зап’ясток, відбиваючись у свічаді, здавалися тонкими, наче патички.
— Ні, — відповів він.
— Гаразд, тоді зачекай трішки, і коли твоя мама зробить себе гарною, то поведе вниз і купить усе, чого ти забажаєш.
— Добре, — відповів він. — Я просто вирішив, що це надто сумно — сидіти там самому.
— І чого б це тобі сумувати… — Вона нахилилася вперед і ретельно роздивлялася в люстерку своє обличчя. — Сподіваюся, ти не проти зачекати у вітальні, Джекі? Я б хотіла зробити це на самоті. Дамські секретики.
Джек мовчки розвернувся й пішов назад у вітальню. Коли пролунав телефонний дзвінок, він аж на фут підскочив.
— Мені відповісти? — гукнув він.
— Так, дякую, — сказала вона збентеженим голосом.
Джек підняв слухавку й привітався.
— Привіт, малий, нарешті я вас знайшов, — сказав дядько Морґан Слоут. — Що, заради Бога, коїться в голові у твоєї матусі? Господи, у нас могли би бути великі неприємності, якби хтось не почав звертати увагу на деталі. Вона є? Скажи, що вона мусить зі мною поговорити. Мені байдуже, що вона скаже — вона має зі мною поговорити. Довіряй мені, хлопче.
Телефон ледь не випав із Джекових рук. Йому хотілося покласти слухавку, стрибнути разом із матір’ю в машину та їхати до іншого готелю в іншому штаті. Але він не поклав слухавки, а крикнув:
— Мамо, телефонує дядько Морґан. Він каже, що ти маєш із ним поговорити.
З хвильку вона мовчала, і хлопчик пошкодував, що не бачить зараз її обличчя. Зрештою вона сказала:
— Джекі, я підніму слухавку в себе.
Джек уже знав, що має зараз зробити. Мама м’яко зачинила двері спальні. Він чув, як вона підходить до туалетного столика та піднімає рурку.
— Усе добре, Джекі, — гукнула вона крізь двері.
— Гаразд, — озвався він у відповідь.
А тоді знову приклав слухавку до вуха й затулив рот долонею, щоб ніхто не чув його дихання.
— Чудовий трюк, Лілі, — сказав дядько Морґан. — Неймовірний. Якби ти досі знімалася в кіно, ми могли б заробити на цьому. Щось на кшталт «Чому зникла ця актриса?» Але, може, варто було б знову почати поводитися розсудливіше?
— Як ти мене знайшов? — запитала вона.
— Думаєш, тебе так складно знайти? Не сміши мене, Лілі. Я б дуже хотів, аби ти притягла свою дупу назад у Нью-Йорк. Час уже припинити втікати.
— А хіба я втікаю, Морґане?
— У тебе лишилося не так багато часу, Лілі, та й у мене нема зайвого, щоб вистежувати тебе по всій Новій Англії. Гей, зачекай-но. Твій малий так і не поклав слухавку.
— Звісно ж, поклав.
Джекове серце завмерло кількома секундами раніше.
— Поклади слухавку, малий.
— Не будь смішним, Слоуте, — відказала мама.
— Це я тобі зараз розкажу, що насправді смішно, леді. Ти переховуєшся на якомусь дивному курорті, коли насправді мала би бути в лікарні, ось що смішно. Господи, хіба ти не знаєш, скільки ділових рішень нам потрібно узгодити? А ще я дбаю про освіту твого сина, і це хороша штука, повір. А ти, здається, плюнула на це.
— Я не хочу більше розмовляти, — сказала Лілі.
— Не хочеш, але мусиш. Якщо доведеться, я приїду туди й силою покладу тебе в лікарню. Нам потрібно підписати угоди, Лілі. Ти володієш половиною компанії, якою я намагаюся керувати — і Джек отримає цю половину, коли тебе не стане. Я хочу переконатися, що про Джека подбають. І якщо ти гадаєш, що те, що ти робиш у тому грьобаному Нью-Гемпширі, і є турботою про Джека, то ти хвора значно серйозніше, ніж я вважав.
— Чого ти хочеш, Слоуте? — спитала Лілі втомленим голосом.
— Ти знаєш, чого я хочу — я хочу, аби про всіх подбали. Хочу, щоб усе було чесно. Я потурбуюся про Джека, Лілі. Я даватиму йому п’ятдесят тисяч доларів на рік — подумай про це, Лілі. Подбаю, щоб він навчався в хорошому коледжі. Ти ж навіть до школи його не пускаєш.
— Шляхетний Слоут, — відказала матір.
— Гадаєш, це відповідь? Лілі, тобі потрібна допомога, і тільки я пропоную її.
— У чому твоя вигода, Слоуте? — запитала матір.
— Ти пречудово це знаєш. Усе по-чесному. Я беру те, що належить мені. Твою частину в «Сойєр & Слоут»: я дупу надірвав, працюючи на цю компанію, і вона має бути моєю. Ми могли б уладнати всі справи з папірцями завтра зранку, а тоді подбати про тебе.
— Так, як ти подбав про Томмі Вудбайна, — сказала вона. — Часом я думаю, що ви з Філом були аж надто успішними, Морґане. Компанією було значно легше керувати, доки ви не влізли в інвестування нерухомості та продюсерство. Пам’ятаєш часи, коли вашими клієнтами були тільки кілька коміків-невдах та ще з півдюжини перспективних акторів і сценаристів? Життя до мегаприбутків мені подобалося куди більше.
— Легше керувати? Ти що, глузуєш? — заволав дядько Морґан. — Ти навіть собою керувати не можеш! — Тоді він спробував угамуватися. — І я пропущу повз вуха твою згадку про Тома Вудбайна. Це занизько навіть для тебе, Лілі.
— Слоуте, я зараз покладу слухавку. Тримайся звідси подалі. І тримайся подалі від Джека.
— Лілі, ти зараз поїдеш до лікарні, й ця біганина тоді…
Мама поклала слухавку, обірвавши на середині речення дядька Морґана. Сам Джек також тихо поклав слухавку. А тоді підійшов на кілька кроків ближче до вікна, щоб його не було видно біля телефону у вітальні. З-за зачинених дверей спальні не було чути нічого, окрім тиші.
— Мамо? — гукнув він.
— Так, Джекі? — У її голосі вчувалося легке тремтіння.
— Усе добре? З тобою все гаразд?
— Зі мною? Звісно. — Тихими кроками вона підійшла до дверей і зі скрипом відчинила їх. Їхні погляди перетнулися: блакить із блакиттю. Лілі відчинила двері навстіж, і їхні очі зустрілися на довгу, напружену мить. —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Талiсман», після закриття браузера.