Читати книгу - "Гра в королеву"

— Як тебе звати? — запитала несподівано.

— Ти до мене?

— Я тебе знаю скільки років?

— Багато… Я тоді був молодим, а ти юною…

— Ну, ось… Знаю багато років, а як звати — не знаю.

— Напевне, не дуже й хотілося?

— Чому ж? Спершу дуже… Але ти заборонив мені. Потім звикла до цього дивного імені Тунгус…

— А тепер хочеш знову?..

— Хочу… — глянула пильно в очі й додала: — Знати… Може, сядемо?

— Ну, ні, — заявив категорично і сумно хмикнув. — Зі мною це вже було. Давай присядемо, — показав рукою на стіл, який було накрито на двох.

Маруся здивувалася такій оперативності. Вони ж лише прийшли. Чи цей стіл накритий щовечора на випадок, коли господареві знадобиться? Хотіла запитати, але передумала. Яке їй діло до правил цього чоловіка і його клубу?

Тунгус відставив стілець і жестом показав жінці, щоб сіла. Вмостившись, Маруся почала розглядати страви. Не через те, що їй хотілось їсти. Зовсім навіть навпаки. Вона щойно з-за столу. Звичайно, не з-за такого вишуканого, але й не голодна. Їй було просто цікаво, як гарно цей стіл сервіровано, наче намальовано картинку. Навіть забула, про що мали говорити. Мовчання порушив Тунгус.

— Ну, що ж — давай знайомитися. Мене звати Роман.

— Роман? Так просто? — здивувалася Маруся. — Чому ж ти приховував своє ім’я?

— Я тобі казав, що всьому свій час…

— Я вже мало що пам’ятаю, Тунгусе…

— Тунгусе? Ми ж щойно познайомилися… — всміхнувся лукаво.

— Пробач, Тунгусе… Ой! Пробач, Романе… Якось зовсім незвично звучить. Мені до твого імені потрібно звикати. Це не за вечір.

— У мене є надія?

— Яка надія? — не зрозуміла жінка.

— На те, що матиму змогу бачити тебе… Принаймні, для того, щоб ти звикла до мого імені.

— Тунгусе… Вибач. Романе, розумієш, мені тяжко буде знову звикати до наших стосунків. Я жінка вільна… Відвикла від диктату…

— А твій Дмитро? Він де?

— Він… Принаймні, не зі мною вже чотири роки.

— Ти чотири роки живеш одна?

— Чому ж одна?

— Тоді звідки воля?

— Я маю на увазі не чоловіка… У мене двоє дітей. Ось ми й живемо однією дружною сім’єю, як каже мій син. Ще, правда, Сімочка та Семен із нами.

— А це ж хто?

— Черепаха і кіт. Вони також члени нашого сімейства. До того, буває, правоправніші, ніж я.

— А живете де?

— Живемо там само.

— Тобто у тій тісній квартирці?

— Та ще й не своїй…

— А чиїй?

— Колишньої свекрухи.

— Марусю, ти… — не знаючи, що їй сказати, він замовк.

— Ти змінився… Чи мені так здається?

— Просто ми давно не бачилися…

— Ні, не те… Я чітко пам’ятаю твою безапеляційність, затятість… Згадай, як ледь не прибрав зі світу Дмитра… Скільки я тоді пережила…

— І що ж Дмитро? Як міг тебе… — запнувся, — вас покинути?

— Він не кидав нас. Я сама зробила все для того, аби він щез із мого життя.

— Із твого чи вашого?

— Із життя дітей щезнути не може. Бо він — їхній батько. І жоден чоловік не зможе їм замінити його…

— Чому ж? Буває — замінюють…

— Виховання, гроші — так. А гени куди подіти, а клич крові? Тут не заміниш. Якби ти знав, як вони люблять, незважаючи на його байдужість…

— Він що — байдужий до власних дітей? — здивувався Роман.

— Розумієш… Чоловіки, принаймні більшість, якщо розлучаються з дружиною, то розлучаються й з дітьми. Дмитро саме з таких. Я нічому не дивуюсь і нікого не звинувачую. Сама вибрала цей варіант — жити без чоловіка — й ніскільки не жалію. Я кицька за суттю. Не люблю під господарем ходити. Краще за двох працювати, напружуватись, але ні перед ким не звітувати.

— Пізнаю… — протягнув Роман.

— Ти не можеш мене пізнати, я дуже змінилася, Тунгусе… Вибач, Романе. Я ніяк не звикну…

— Звикнеш… Ми ж будемо зустрічатись? — напружено очікував відповіді.

— Якщо ці зустрічі ні до чого не будуть зобов’язувати… Я не вмію залежати від жодного чоловіка.

— Значить, не зустріла ще такого…

— Таких нема…

— Не переконуй мене ні в чому. Я дуже добре знаю, що таке — залежати…

— Ти… Залежати? Та у світі немає жодної обставини, від якої ти б міг залежати!

— Одна є… Я від неї хочу залежати, їй належати… Просто лежати… Несамовитіти… Марусю, це ж не просто зустріч… Це не могло бути випадково… — він дотягнувся до її руки, боляче стиснув у своїй і різко відпустив. — Пробач…. — зціпив зуби і прикрив очі, опановуючи свої емоції.

— Я не хочу в минуле… Не примушуй мене… будь ласка… — озвалася так благально, що він аж перестав дихати.

— Не парся, Марусю… — сказав грубувато. — Насильно милим… Далі за текстом… — замовк, наче зачинився на замок, похитував головою і щось хмикав собі під ніс, зрештою оволодів собою і мовив: — А давай-но добряче наїмось. А потім я тобі покажу одну цікаву гру.

— Ми будемо грати? — здивувалася Маруся.

— Ні, грати будемо ми, а ти — дивитися, — підморгнув.

— Ви — це хто?

— Побачиш. Їж.

Роман накладав собі в тарілку салати, рибу, поливав соусом, і все це швидко щезало у його роті. Запивав білим вином, час від часу піднімаючи бокал та припрошуючи Марусю. При цьому він намагався бути веселим і галантним. Але Маруся бачила, як це тяжко йому давалося. Вона вже картала себе за таку різку відмову. Можна ж було якось тонше, тактовніше. Але й розтягувати з відмовою не бачила сенсу. Краще все зразу, щоб жодних сподівань…

— Я цілком ситий і готовий до гри. А ти? — запитав удавано весело.

— Також цілком… — посміхнулася й Маруся.

— Тоді… Прошу, королево! Сподіваюся, тобі гра сподобається!

Роман підвів її до дверей, що нагадували браму. Маруся думала, що то декор, а виявилося, вони відчиняються. Двері розчахнулись, і жінка почула спершу легку музику флейти, відчула ніжний запах солодкого диму, що нагадало їй пахощі матіоли, і, нарешті, посеред неяскраво освітленої зали розгледіла стовбур дерева, навколо якого було припасовано великий дерев’яний стіл. Від несподіванки, що побачила посеред зали дерево, зупинилась і не зразу помітила чоловіків, які сиділи на широких, також дерев’яних стільцях. Чоловіки курили кальяни і грали в карти. Жінка насторожилась, уздрівши їх, і різко глянула на Романа. Той помітив її острах, узяв за лікоть.

— У тебе немає причин для страху, королево. Це мої друзі.

Чоловіки піднялись і легкими кивками голови