Читати книгу - "Ностальгiя"

Часом йому здавалося, що, підіймаючись сходами, він чує важке дихання старого поета, котрий також повертається до своєї домівки після трудового клопітного дня (академік, депутат, директор інституту, член ста комісій — матінко рідна, скільки витримує на собі чоловік). Ось він, нароблений, зморений, зупиняється на східцях, щоб перевести подих, помічає Миколу, і лагідна усмішка зганяє втому з його обличчя.

— Як поживаєш? — питає.

— Нічого, дякую.

— Де ж нічого, коли не друкують?

— Переживемо. У вас теж було, що не друкували.

— Я був старший, — смутнішає він. — І вже зміцнілий. А ти ж молоденький, гляди, не зламайся.

— Не зламаюся.

— Я б тобі, синку, підморгнув, але ж мене вже немає.

— Ви є, ви й так мені помагаєте.

— Скільки платять у музеї? На куриво вистачає?

— Не журюся.

— Ну й молодець, не журися, пиши. Не пропадемо, — підбадьорює він і чимчикує далі сходами вгору, щоб мерщій сісти за вірші, переклади, статті, редагування, рецензії, відгуки, поспішає до свого робочого столу, а на його згорбленій спині — академія, інститут, депутатство, членство, комісії, перекомісії, секретарство… Нема коли розбалакувати.

Іноді, правда, Максим Тадейович вертався в доброму гуморі і пристоював надовше.

— Привіт! — гукав, знімаючи капелюх, і Миколі здавалося, що від утоми над його білою головою парує легенький туманець, як ото над весняним полем після дощу.

— Доброго вечора!

— Як поживають наші вірмени?

— Живуть.

— Люблю їх, чортів.

— Я знаю, ви там бували. У мене навіть фото висить на стіні: Аветік Ісаакян, ви, Вахтанг Ананян. На полюванні.

— Було, було, — схиляє він голову. — Минулося. Варпет Аветік раніше од мене пішов. А Вахтанг ще живий?

— Живий. Мені пощастило порозмовляти з ним у Єревані.

— То хороший письменник.

— Він згадував про вас. І відкрив одну таємницю, ви не розсердитесь?

— Кажи, чого там. Мені немає чого приховувати.

— Пам’ятаєте, як ви полювали на куріпок?

— В Араратській долині?

— Так, тоді ви стріляли без промашки.

— Я взагалі був добрим стрільцем. Хоча… — Він засоромився, що похвалив себе. — Не завжди.

— Так от, Вахтанг Ананян розповів, що вони так любили вас, так хотіли вам догодити у всьому, що, потерпаючи за ваше полювання, попросили бувалого мисливця Хосіка, аби той підстрахував вас.

— Як це — підстрахував?

— Хосік — снайпер, і коли ви спускали курок, він це помічав і вистрілював разом із вами. Секунда в секунду. А ви думали, що влучаєте ви.

— Ох, ці вірмени, — засміявся він. — І тут перехитрили. Але все одно я їх люблю.

— Вони ж хотіли, щоб краще…

— Ти, синку, цього нікому не розказуй, добре?

— Домовились.

У прийми він не пішов, однак довелося розпрощатися з Голосієвим, бо його сіням-хоромам далеко було навіть до того куреня, в якому з милим рай, — двоє в тій кліточці не поміщалися. Найняли однокімнатну квартиру на Березняках (Софія якраз пішла працювати коректором), щоправда, Кость Гнатович ще довго умовляв їх жити разом, але врешті зрозумів Миколу і в їхню сім’ю не втручався. У свою трикімнатну він забрав із села сестру-одиначку, яка доглядала за ним, як за дитиною, та й Софія батька не забувала, бігала туди часто — стільки прожити удвох, то що тут казати, скучатимеш. Тим більше професор Христич якось раптово підупав здоров’ям, мусив навіть одмовитися від люлечки, і Миколу, бувало, ні-ні та й кольне думка: чи не те, що він одірвав Софію від батька, так його поранило?

Микола й сам став частіше навідувати Костя Гнатовича, проте таких гарячих розмов, як раніше, між ними не виходило, професор швидко стомлювався, йому почала зраджувати колись така чіпка пам’ять, говорив плутано, щось уже погасло у ньому, таке, як витік вогонь з чоловіка, і люлечку за давньою звичкою часом ще потягував, але порожню, теж без вогню.

Якось Микола, щоб розворушити його, почав хвалитися, що майже закінчив роботу над перекладом Хоренаці, і в затуманеному погляді професора зблиснула живинка, він майже пошепки прочитав невідомі Миколі рядки:

Пора і нам

Збирати з поля,

Що прищадила Божа воля,

Як не гуртом, то сам на сам —

Пора і нам!

Живинка в його очах знову пригасла, взяв до рота порожню люлечку, із тихим посвистом тягнув через неї повітря, і здавалось, йому вже нічого не треба — ні вогню, ні диму. Нічого.

Але серце ще билося. Вимучене сибірами та інфарктами, воно билось ще довго, навіть тоді, коли, вважай, уже не було чоловіка.

Професор Христич був ще живий, коли Миколу викликали в прокуратуру. Уже нічого не пам’ятав, але ще жив.

4

Її не буде, — злорадно нашіптував йому чужий голос, — ти можеш вигадувати що завгодно — ще не закінчились вистави в театрах, ще демонструються останні кіносеанси і люди гуляють у веселих компаніях, як оце нагорі у сусіди, можна знайти, коли хоч, стонадцять причин для власного спокою, але ти просто хапаєшся за соломинку, хоча майже впевнений, що її не буде, як не буде тобі і такого жаданого спокою. І цього чужого голосу ти даремно сахаєшся, він твій, народився в тобі, не впав із неба, народився набагато раніше, ніж ти можеш собі зізнатися. Соромишся його, як соромишся подзвонити до Ліди й спитати, чи не в неї часом Софія, а якщо немає, то де вона може бути. Ні, це дурне, він тільки поставить себе у смішне становище, Ліда хоч і яка одверта у своїх інтимах, проте вона жінка і солідарною буде з жінкою, особливо коли це торкається інтимних таємниць. Хай, Ліді можна подзвонити коли завгодно, ще рано, аби всіх піднімати на ноги, хоча… Софія може заночувати і в неї, у своєї розвідної подружки, чого їй нудитись тут самій.

Ця помисливість… Ще немає гріха, а він уже шукає йому виправдання. Просто, простіше на все дивися, голубчику, зараз Софія прийде, перекаже тобі сюжет нового фільму, якому, вона переконана, далеко до твого сценарію, і твої підозри видадуться такими нікчемними, що знову пектимеш раків.

— А-а-а… а-а-а…

Колись і в них була кішка. Марусина.