Читати книгу - "Камінь посеред саду"

Я подивився в тому напрямку, куди йшов, і побачив білу арку центрального міського парку. Не вагаючись і миті, я попрямував до входу. Затримався лише на східцях, збився з ритму ходи, переступив з ноги на ногу і пішов далі. Мене збила думка, що в парку робити мені нема чого.

І все ж я зайшов до парку, пройшовся центральною алеєю, опинився біля воріт дитячого містечка. Діти бігали між мініатюрними замками, сідали на великого зеленого крокодила, відлитого з цементу, спускалися з гірки-теремка. Я любив при¬ходити сюди з Іринкою, любив бачити її здивування, з яким вона підходила до те¬ремка, заглядала знизу догори, де на краях даху теремка сиділи кумедні птахи, відда¬лено схожі на півнів.

«Біжи!»

Я стояв унизу і, розставивши руки, ловив доньку. Іноді вона вхитрялася вивернутися від мене і задоволено сміялася. Коли я помі¬тив це, став навмисне намагатися принести їй задоволення. Але одного разу, ухиляючись від моїх рук, Іринка невдало рвонулася вбік і боляче вдарилася колінцем в борт. Я втішав її і водночас докоряв, а вона й не плакала, тільки міцно закусила губенята.

Ми приходили сюди і втрьох. Якось я уявив Магду на місці Іринки. Маленька Магда з великим бантом спускалася з гірки-теремка…

Я тоді посміхнувся. Коли поглянув на Маг¬ду, побачив, що вона теж посміхається. Але погляд її був десь далеко, на вітах тополь. Я перевів іуди свій — і нічого не побачив, на¬віть якоїсь завалящої ворони.

Наші світи були поруч. Тоді моя посмішка погасла, а її ще довго блукала на вустах, мов шукала пристановища чи, може, хотіла злеті¬ти й не змогла.

«Даремно», — кажу я собі тепер.

На алеї кружляє перше жовте листя, хоч до справжньої осені ще тиждень-два. Листків усього кілька, вони маленькі й дрібні. Я простягаю руку, але вітер відносить їх убік.

Звертаю на бокову алею, поволі бреду між рядками тоненьких берізок, потім повертаю ще на одну. Тут нарешті знаходжу лавочку, на якій ніхто не сидить. Моя спина торка¬ється прохолодного дерева. Заплющую очі й намагаюся ні про що не думати.

Думки, однак, самі лізуть до голови.

Тисячі й мільйони людей опинялися у ста¬новищі покинутих, їм було боляче. Це якщо кидали кохані. Дружини, яких любили. У мене зовсім не було болю. Не було вже й порожнечі. Десь на глибині пульсувала думка, що нічого, по суті, не втрачено. І раптом я зрозумів — це виправдання. Це моє намаган¬ня виправдатися.

Я підвів голову. Алея була довга і прохо¬лодна. У глибині її маячіло кілька людських фігурок, на сусідній лавці сиділи двоє дівча¬ток і читали книжку. Одна з них подивилася у мій бік, посміхнулася, шепнула щось по¬дружці. Ось вони вже обоє захихотіли.

Я відвернувся, тамуючи знову несподіва¬но виниклу злість. Другий кінець алеї від-кривав шматок лугу, що прилягав до парку, там, удалині, було ясніше, ніж на цій затем-неній алеї.

«Може, мені піти туди?» — подумав я.

Я підвівся і знову сів. Ця алея була таки моєю, вона належала моїм думкам, і навіть дівчата, що знову читали книжку, якби вони знову засміялися, уже мене не роздратува¬ли б. Я подумав, що алеї, можливо, саме й не вистачає цих дівчат, які змушували мене думати про них, хоч я не мав ні найменшого бажання з ними знайомитися. Якби хтось сів поруч дівчат, я сприйняв би його так само, як необхідне доповнення до алеї. Мене знову окутувала байдужість.

Байдужість або виправдання — ось із чого я мав тепер вибирати. Якщо я виправдаю себе, можна почати життя спочатку. Можна одружитися вдруге… Але ж я не закоханий. Можна в когось закохатися, на зло Магді знайти ще кращу за неї.

«І почати все спочатку», — гірко всміхнувся я.

Але коли не почати нову гру, тоді що? Вдивлятися в зустрічні обличчя поглядом жебрака? Шукати когось, не будучи певним, що знайдеш, що, зрештою, тобі це потрібно? Я ще не боюся самотності, я молодий і дужий, жити можна, коли й не усвідомлюєш мети, зате усвідомлюєш сенс самого процесу життя. Ось він вихід, варто лише простягти руку, встати й піти.

Я простяг руку перед собою. Мої довгі худі пальці розітнули порожнечу. Опору не було, але не було й точки дотику. Я уявив, що так само йтиму життям, йтиму до безкінечності. Кар'єру зробити не зможу, для цього потрібно знати щось, мені невідоме. Я не вмію при¬водити в дію механізм стосунків, який для декого є сенсом життя.

Тоді я мав би просто жити, бо про талант уже говорити не доводиться. Але хто б мене навчив і цього мистецтва?

Слово «мистецтво» щось мені нагадало. Я пригадав, як колись у школі пробував грати у драматичному гуртку, згадав навіть свою роль — старого чоловіка, який не любить свого молодого сусіда. Котрий виявився вже на початку життєвого шляху набагато удачливішим за нього. Як же його звали, мого героя? Здається, Панас. А от п'єси не пригадаю: ні автора, ні назви.

Може, є хоч якийсь сенс у цій згадці? На¬вряд. Сотні, мільйони людей проживають життя не так, як хотіли. Але жоден з них не навчив тих, хто йде за ними. Не навчили? Ой ні, навчили, якщо ті, хто живе потім, хо¬тіли цього.

Зроблене відкриття здивувало мене. Я маю вчитися у когось? У мого діда?

Але я не пам'ятаю жодного слова з ролі. Ще я пригадав, як ми ставили уривок з горьківського «На дні». Я прагнув, аби мені дісталася роль Сатіна, але в уривку, що його вибрала вчителька, у Сатіна було всього-на-всього дві репліки, зате довгий монолог ви-голошував Хома.

Я тоді вивчив і його слова (мені навіть зда¬валося, що ліпше, ніж тезко Андрій Берчук, якому випала ця роль), і коли Андрій казав свої слова, я теж подумки проголошував їх.

Тепер я подумав, що в нашої вчительки Іраїди Максимівни це теж була хитра гра: ми спочатку обрали собі ролі, обрали насліпо, а тоді вона вибрала нам уривок. Еге ж, я прагнув сказати: «Людина — це звучить гордо», а сказав щось маловиразне.

Може, вже тоді проектувалося моє життя надалі, тільки я не знав про це?

А якби знав? Уникнув би помилок? Чи не