Читати книгу - "Жлобологія"

Тютюнник у своїх спогадах описав таку ситуацію: вирішили українізувати в Першу світову війну вояків, зібрали на фронті частини і скомандували: «Українці, крок вперед!» Вийшло десятеро. «Малороси, крок вперед!» Вийшло людей сорок. Коли крикнули: «Хохли, крок вперед!» — вийшло кількасот чоловіків. Це факт.

На хворобу пам’яті, точніше, на історичну амнезію страждало багато інших націй.

Але що я можу сказати про українців напевне — це те, що народ змінився. Особливо після Помаранчевої революції. Люди почали усвідомлювати себе українцями, чого раніше я не спостерігав у таких виявах, у таких кількостях.

І це незважаючи на те, що живу за містом, працюю вдома, тому мої контакти з людьми можна назвати свідомо обмеженими.

Мені вистачає спілкування з читачами, чого в радянські часи я не мав, бо не видавався. Тоді для мене середовище було необхідним, богемні зустрічі відбувалися постійно — я, Рябчук, Лишега, Морозов, Чубай, Кауфман та багато інших бачилися часто і нам було дуже цікаво спілкуватися. Тепер я зрідка бачу Віктора Неборака і йду з ним на каву, та ще з гарними поетесами я таки буваю в каварнях частіше, ніж із давніми знайомими чи літераторами. (Сміється. — Упоряд.). Я не можу бути експертом з питань богеми, проте у кожного покоління митців — своє кухонне чи богемне життя. Кожна епоха народжує свої особистості.

Рогулі як підвид жлобства

Кожна епоха породжує своїх героїв і своїх рогулів. Слово «рогуль» з’явилося тоді, коли на всіх під’їздах до Львова стояли рогачки, тобто шлагбауми. Щодня в місто їхали селяни, везли на світанку на ринок продавати свої овочі перекупникам, але до восьмої ранку усі вози мусили покинути місто, тож поверталися в села, за рогачку. І тих людей, які жили за тою рогачкою, називали рогулями. Потім це слово було ідентичне слову «селянин».

Згодом «рогуль» набуло нових значень. Так в радянські часи деякі люди отримували посилки з Америки, але не зовсім розумілися на тому, які цінні речі в них були. Фарцовщики 70-х скуповували в тих простих селян модні джинси. Підходиш до дядька: «Сподні продаєте? І кіко ті ваші сподні? 30 карбованців?» Купив і потім віддав хлопцям за 120. Чи за 150. Рогулі — знов-таки ті, які не розуміють цінності джинсових штанів, звичайні нормальні українці. Тобто це не настільки широке було поняття і до рівня національної свідомості не сягало. На відміну від поняття «жлоб».

Негативних ознак слово «рогуль» набуло вже в XX столітті. Означення стало ширшим, йшлося про людину малоосвічену, забиту, недалеку. Так як тепер слово «підарас» обросло багатьма значеннями, образливими і необразливими. Я, наприклад, можу сказати так: «Дмитре, не будь підарасом, дай мені 20 гривень!» І на мене не образяться. Ще один приклад. Дмитро «не зняв» класну дівчину, не вийшло в нього, і я його характеризую і заодно пояснюю, чому так вийшло: «Бо ти рогуль!»

Жлобство в масовій культурі

Для мене жлобством у масовій культурі є «мистецькі» твори, які на примітивному рівні заторкують найприземленіші почуття малоосвічених людей.

Мексиканська мильна опера «Багаті теж плачуть» в 90-х роках здійснила бум в українських містах і селах, які просто вимирали, коли по телевізору показували Маріанну. Люди навіть припиняли копати бульбу і бігли додому... Це теж можна назвати своєрідним долученням до культури, раніше в селах так масово серіали не дивилися. А далі уже пішла хвиля латиноамериканських «саг», тепер їх замінили російські фільми.

От навіть якщо поглянути пильним оком на любителів детективу. Я сам люблю щось таке перед сном почитати, але волію класику: Айріша, Сайєрс, Волпола, Берклі, Крофтса, Лє Карре, Буало-Нарсежака... І я не можу зрозуміти, як можна читати такий дрек, як Марініна, Донцова... Ну, може, для дам це цікаво, я ж суджу з чоловічої точки зору. Але це рівень літератури — нижче плінтуса.

Існує градація — що є прийнятне для освіченої людини, а що — ні. Бо масова література — це і Дюма, і Конан Дойл, але й примітивіст Коельйо.

Можна зробити простий висновок, що жлоб є людиною, яка зупинилася на початковому етапі розвитку і далі не розвивається. Низька самосвідомість, вплив колоніальної залежності на спосіб життя і мислення — дається взнаки.

Жлобська шароварщина

Як боротися з шароварщиною від культури — складне питання. Завжди будуть люди освічені і неосвічені. В Європі аристократія з діда-прадіда прогресувала, ці люди ходили в оперу і в театр, читали і мислили. В нас нема цього. Не без того, щоб там і снобізм панував, і до опери дехто ходив, бо так було треба. Але я волію уже такий снобізм, аніж снобізм, який проявляється в поході на «Вєчєрній квартал».

Шароварники ніби сповідують українську ідею по-своєму. Інша справа, якщо від таких людей залежить стан речей в культурі, в мистецтві, в освіті. Якщо хтось міністр економіки, то нехай він собі буде шароварником. Він має бути компетентним у своїй сфері, але не може висловлювати своїх думок у царині мистецтва чи науки.

Проте з радянських часів в Україні так повелося, що домогосподарка може керувати країною і тямити в мистецтві. І публічно висловлює свою думку з цього приводу! Відома дискусія щодо роману «Доктор Живаго» Пастернака. Так, роман досить слабенький, але писати про це — справа літературних критиків, а не домогосподарок.

Я не раз критикував, образно кажучи... ідіотів, які говорили, що треба Бориса Олійника і Ліну Костенко висувати на Нобелівську премію з літератури. Та нема вже такої поезії! Ніде у світі такі афористичні римовані вірші не пишуть! Десь хіба в Монголії чи в Північній Кореї, чи на Кубі. Причому на Кубі вже, напевне, припинили. Світ відійшов від цих сльозоточивих патріотичних рядків, які мало кому можуть бути цікавими. А в Україні — протилежна ситуація... бо ми виховані на Симоненкові і симоненківщина сидить у кожному з нас.

Себто мені Симоненко теж подобається, але що залишиться з нього, якщо це перекласти? Я і Якова Щоголева люблю перечитувати. Але поет, якого однаково може сприймати і професор, і доярка — це само собою говорить про рівень поезії.

Поляки — нація значно культурніша від нас хоча б тому, що там більше людей читає Мілоша і Шимборську, аніж у нас Лишегу чи Воробйова. Там більше читачів Ґомбровича, ніж у нас — Шевчука. Там і театрів більше, ніж у нас. І гумор свій, польський, а не «прівазной».

Ніде у світі питання державної ваги в культурі