Читати книгу - "У безодні"

Чоловік з рубцем дістав глиняну люльку. Я поклав перед ним свій кисет із тютюном. Він почав задумливо натоптувати люльку.

— А решта яєць? Ви їх довезли додому? Я вже не пригадую…

— Оце ж і є найдивовижніше в моїй історії. У мене залишилося ще троє яєць. Зовсім-свіжих. Віднесли ми їх у човен, і я пішов до намету, щоб зробити собі каву. Обидва мої язичники зосталися на березі — один вовтузився зі своєю раною від укусу, а другий йому помагав. Мені й на думку не могло спасти, що ті негідники скористаються з нагоди і влаштують мені паскудство. Видко, той, котрого вкусила стонога, геть очманів від отрути й моєї прочуханки, — він узагалі був тип норовистий, — і підмовив другого.

Пригадую, сиджу я, покурюю люльку, а на спиртівці — я щоразу брав її з собою в ті експедиції — закипає вода. І тим часом милуюся болотом, освітленим призахідним сонцем. Видовище було дуже гарне — все болото в чорних та криваво-червоних пасмугах. На обрії в сизому серпанку здіймаються пагорби, а над ними, немов челюсті печі, палахкотить небо, А ярдів за п’ятдесят у мене за спиною кляті язичники, байдужісінькі до цієї тиші й спокою, змовлялися втекти на човні й покинути мене самого з харчами на три дні, парусиновим наметом і невеличким барильцем води. Коли це раптом чую позад себе якийсь вигук. Оглядаюсь, а вони сидять у своєму каное, — справжнім човном його й не назвеш, — і відпливли вже ярдів двадцять від берега. Я відразу збагнув, що сталося. Рушниця лежала в наметі, та й куль у мене, як на те, не було — самий качиний дріб. Ті двоє знали про це. Але я ще мав у кишені невеликий револьвер і дістав його, поки біг до берега.

“Верніться!” — закричав я, розмахуючи револьвером.

Вони щось зашваркотіли до мене по-своєму, і той, котрий розбив яйце, вишкірив зуби. Я прицілився в другого, бо він був здоровий і гріб веслом. Та не влучив. Вони зареготали. Але я рук не опустив. “Спокійно!” — сказав я собі й вистрелив ще раз. Куля вдарила десь поруч із тим другим, він аж підскочив. На цей раз він уже не засміявся. Третім пострілом я поцілив його в голову, і він разом з веслом звалився за борт. Як для револьвера, то це зовсім непогано. Адже до каное було ярдів п’ятдесят. Той хлопець одразу пішов на дно. Не знаю, чи я застрелив його, чи тільки поранив і він утопився. Я заходився кричати до першого, щоб вернувся, але він тільки зіщулився в своєму каное, сидить — і ні пари з уст. Довелося випустити в нього решту куль, хоч і марно.

Скажу вам щиро, становище моє було таке безглузде, що далі вже нікуди. Я залишився на тому гнилому темному березі сам, позад мене, скільки оком сягнеш, — болото, попереду, скільки оком сягнеш, — океан; ось-ось зайде сонце й стане холодно, а чорне каное течія невблаганно відносить в океан. Як же я проклинав тоді, скажу вам, і доусонівську фірму, й джемрахівську, й музеї, і все на світі! Я горлав до того негра, щоб він повернувся, доти, доки мій голос перейшов на вереск.

Не було іншої ради, як кинутися за ним уплав, ризикуючи зустрітися з акулами. Я розчинив складаний ніж, узяв його в зуби й роздягся. Та, щойно ступивши у воду, згубив каное з очей. Одначе плив я, як мені здавалось, йому навперейми. Я сподівався, що негр у поганому стані, стернувати не зможе, і течія нестиме човника в один бік. Невдовзі він знову з’явився на виду, приблизно на південний схід від мене. Вечірня заграва вже майже згасла, западали сутінки. На синьому небі проступали зорі. Я плив, як справдешній спортсмен, хоч руки й ноги дуже скоро заболіли.

І все ж каное я наздогнав аж тоді, як зорі всіяли все небо. Коли стемніло, вода навколо мене почала просто-таки світитися — фосфоресценція, ви знаєте. Часом у мене від неї аж у голові паморочилось. Я вже не міг збагнути, де зорі, а де фосфоресценція і як я пливу — догори головою чи догори ногами… Каное було чорне, як смола, а брижі на воді — наче рідкий вогонь. Я, звісно, боявся залазити в каное. Треба було спершу подивитися, що робитиме тубілець. А він, як видно, лежав, згорнувшись калачиком, на носі човника, бо корма вся піднялася над водою. Каное пливло за течією й повільно оберталося — знаєте, як ото у вальсі. Я схопився за корму й потяг її вниз — може, думаю, негр прокинеться. А тоді поліз через борт. Ножа я тримав у руці, щомить готовий завдати ним удару. Але хлопець навіть не поворухнувся. Так я сидів на кормі того невеличкого каное, і течія несла його спокійним океаном, поверхня якого світилася. Над головою мерехтіли міріади зірок, а я ждав, що буде далі. Минуло багато часу. Нарешті я покликав хлопця на ім’я — раз, удруге. Але він не відгукнувся. Сам я був надто змучений, щоб підступати до нього, — не хотілося ризикувати. Так ми й пливли. Здається, я навіть раз чи двічі закуняв. А коли розвиднілось, побачив, що тубілець уже давно мертвий, весь розпух і посинів. Троє яєць і кістки лежали посеред каное, барильце з водою, трохи кави й сухого печива, загорненого в номер кейптаунського “Аргуса” — у ногах покійника, а під ним — бляшанка з метиловим спиртом. Весла на човнику не виявилось, і замінити його, крім бляшанки, теж не було чим. Отож я вирішив пливти за течією, поки мене десь підберуть. Я оглянув мертве тіло, дійшов висновку, що то був укус змії, скорпіона або невідомого різновиду стоноги, й викинув труп за борт.

Після цього я напився води, поїв трохи печива і нарешті роззирнувся. Коли людина вибивається з сил так, як вибився тоді я, бачити вона, мабуть, починає гірше. Принаймні мені не видно було ні Мадагаскару, ні взагалі будь-якої землі. Я розгледів тільки вітрило, що зникало на південному заході, — певно, то була якась шхуна, але сама вона так і не показалась. Невдовзі сонце підбилося