Читати книгу - "Золотий дім"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Щоб приготувати ідеально сухе мартіні, — оповідав він, — треба взяти фужер для мартіні, покласти в нього оливку, а потім налити по вінця джину або, за останньою модою, горілки.
На таке непристойно-алкогольне патякання діти загиготіли.
— Тоді, — продовжив він, тицяючи лівим вказівним пальцем у повітря, — треба так прикласти пляшку вермуту до фужера, щоб один сніп світла пронизав пляшку і впав на фужер. І тоді треба випити, — він театрально відсьорбнув із фужера. — Цей я приготував раніше, — пояснив він дітям, що кинулися втікати, зі сміхом упиваючись почуттям переступу.
Сади були безпечним простором для всіх дітей, що мешкали в сусідніх будинках, тож ніхто їх там не глядів. Лише раз, після тієї лекції про мартіні, деякі матері в околиці занепокоїлися з приводу Петі, але насправді не було причини хвилюватися; діти не були його улюбленим гріхом. Це почесне місце було зайняте пиятикою. А його психічний стан не загрожував нікому, крім нього самого, хоч міг дезорієнтувати занадто вразливих. Уперше зустрівши мою матір, він заявив:
— Напевне, у молодості ви були дуже вродливою, але зараз ви стара й поморщена.
Ми прогулювалися в Садах усією сім’єю, коли Петя у своєму пальті, кашне й рукавичках підійшов, щоб познайомитися з моїми батьками, — і оце таке він сказав? Відразу після того, як привітався? Я обурився й уже відкрив рота, щоб його зганити, але мати взяла мене за руку й лагідно кивнула головою:
— Так, — погодилась вона. — Я бачу, що ви правдомовний чоловік.
«У спектрі»: до того я ніколи не зустрічався з цим терміном. Думаю, що в багатьох аспектах я відзначався наївністю, й аутизм для мене асоціювався хіба що з Дастіном Гоффманом у «Людині дощу» та іншими «ідіотами-савантами», як жорстоко їх називають, котрі відтворювали з пам’яті цілі списки простих чисел і креслили неймовірно точні карти Мангеттена. Петя, як ствердила моя мати, безперечно, у спектрі аутизму займав одну з високих позицій. Вона не була певна, чи він страждав від ВФА, високофункціонального аутизму, чи від СА, тобто синдрому Асперґера. Сьогодні Асперґер уже не вважається окремим діагнозом і поміщений на шкалу тяжкості захворювання в межах спектру. Але тоді, ще кілька років тому, більшість мала про нього таке ж туманне уявлення, як і я, і людей із цим синдромом часто вкидали до презирливої шухлядки «божевільних». Може, Петя Ґолден і знемагав від хвороби, але в жодному разі не був божевільним, навіть близько. Він був непересічною, вразливою, обдарованою й недієздатною людською істотою.
Він був неповоротким у рухах, а іноді, коли хвилювався, також робився незграбним у мовленні, заїкаючись і затинаючись, а водночас бісився через власну неспроможність. Крім того, він мав найбільш чіпку пам’ять з-поміж усіх, кого я коли-небудь знав. Вистачило назвати ім’я якогось поета, скажімо, «Байрон», — і Петя міг хвилин двадцять із заплющеними очима шпарити «Дон Жуана»: «Нема героя в мене! Чи не диво — / тепер, коли заледве не щодня, / з газетних шпальт волаючи жадливо, / новий герой увагу зупиня!»[8]. У пошуку героїзму, зізнався він, він намагався бути комуністом-революціонером в університеті (Кембридж, який він покинув, не здобувши диплома з архітектури, через свою недугу), але визнав, що намагався не достатньо сумлінно, а ще його недоліком було багатство. Крім того, його фізичний стан навряд чи сприяв організованості й благонадійності, тож із нього не вийшов би порядний партпрацівник, поза тим, найбільшу насолоду йому давав не бунт, а дискусія. Нічого він так не любив, як заперечити кожному, хто висловлював йому свою думку, а тоді загнати суперника в глухий кут, використовуючи свій явно невичерпний запас таємних докладних знань. Він міг би посперечатися з королем за корону, а з горобцем за шкуринку хліба. А ще він занадто багато пив. Коли одного ранку я присів випити разом із Петею у Садах — пити він починав за сніданком, — то змушений був вихлюпувати вміст склянки під кущ, коли щось відвертало його увагу. Утримати його темп було просто неможливо. Але ті промислові кількості горілки, що він поглинав, здавалося, не мали жодного впливу на його аномально влаштований, а однак феноменальний мозок. У своїй кімнаті на горішньому поверсі будинку Ґолденів він купався в блакитнавому світлі, оточений комп’ютерами, і здавалося, ніби ці електронні мізки були йому рівнею і найвірнішими друзями, а світ гри, до якого він входив через їхні екрани, був його справжнім світом, а наш — віртуальною реальністю.
Люди були істотами, з якими він був змушений миритися і поруч із якими ніколи не почувався вільно.
Те, що для нього було найважче — у ті перші місяці, поки ми самі все не з’ясували, про що я врешті-решт його повідомив, аби заспокоїти, хоч і без успіху, — це намагатись не вибовкати сімейних таємниць: їхніх справжніх імен, їхнього походження, історії смерті їхньої матері. Отримавши пряме запитання, він відповідав чесно, оскільки мозок не дозволяв йому збрехати. Та все ж, вірний батьковим настановам, він умудрився знайти на це спосіб. Він навправлявся у формулах ухиляння: «Я не буду відповідати на це запитання» або «Мабуть, тобі треба спитати когось іншого» — ці фрази його натура могла прийняти як правдиві й дозволяла їх вимовити. Іноді, це правда, він ковзав небезпечно близько до зради.
— Якщо йдеться про мою сім’ю, — сказав він одного дня, згідно зі своїм звичаєм, без жодного приводу (його висловлювання були серіями неприцільних бомбових ударів, що несподівано падали з неба його мислення), — подумай про безкінечне божевілля в палаці в період дванадцяти Цезарів: кровозмішання, матеревбивство, отруєння, епілепсія, мертві немовлята, сморід зла, ну і, звісно, про коня Калігули не забудь. Повний рейвах, хлопче, але коли римлянин дивився з вулиці на палац, що він бачив? — потім глибокодумна драматична пауза і далі: — Він бачив палац, хлопче. Він бачив клятий палац — непорушний, незмінний, на місці. Всередині сильні світу цього дрючили своїх тіток і відрізали один одному прутні. Назовні ж було зрозуміло, що система влади залишається незмінною. Отак і ми, татусь Нерон і мої брати. За зачиненими дверима сім’ї, відверто визнаю, у нас справжнє пекло. Згадай лекції Едмунда Ліча на Бі-Бі-Сі. «Сім’я з її вузьким розумінням приватності й дешевими таємницями — це джерело всього нашого незадоволення». Друзяко, в нашому випадку це аж занадто правдиво. Але якщо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золотий дім», після закриття браузера.