Читати книгу - "Пес Баскервілів"

— Я вважаю, що це варто турбот.

— Як ви це все з'ясовуєте?

— Я й не пробую з'ясовувати цього випадку. Він мені здається дуже безглуздим і дивним.

— Так, дивний, — промовив задумливо Голмз.

— А що ви самі про нього думаєте?

— Я не скажу, що тепер я розумію його. Це дуже складна справа, сер Генрі. Коли зв'язати з ним смерть вашого дядька, то я скажу, що з п'ятисот справ першої ваги, якими мені доводилось займатися, жодна не зачіпала мене так глибоко. Але в нас у руках кілька ниток, і всі шанси за те, що як не та, так інша приведе нас до істини. Ми можемо витратити час, керуючись не тією, якою слід, але рано чи пізно ми натрапимо на певний шлях.

Ми приємно прогаяли час за сніданком і дуже мало говорили про справу, яка нас поєднала. І тільки коли ми перейшли в приватну вітальню Генрі Баскервіля, Голмз спитав його, що він плянує робити.

— Поїду в Баскервіль Гол.

— Коли?

— Наприкінці тижня.

— По суті, — сказав Голмз, — я вважаю ваше вирішення за розумне. Для мене цілком очевидно, що в Лондоні стежать за вами, і в мільйонному населенні цього величезного міста важко довідатись, хто стежить і яка його мета. Коли його наміри злостиві, то він може спричинити вам нещастя, і ми безсилі його усунути. Ви не знали, лікарю Мортімер, що сьогодні ранком за вами стежили від мого дому?

Лікар Мортімер здригнувся.

— Стежили? Хто?

— На жаль, цього я вам не можу сказати. Чи немає між вашими сусідами або знайомими в Дартмурі кого — небудь з густою чорною бородою?

— Hi … Ox, чекайте! Так, у Барімора, лакея сер Чарлза, густа чорна борода.

— А де Барімор?

— Йому доручено баскервільський дім.

— Нам краще впевнитися, чи справді він там і чи не попав він яким — небудь чином в Лондон.

— Але як же ви довідаєтесь?

— Дайте мені телеграфний бланк:

Чи все готове для сер Генрі?

— Цього досить. Пошліть на адресу Барімор, Баскервіль Гол. Яка найближча телеграфна станція? Ґрімпен? Чудово, ми пошлемо другу телеграму поштмайстрові:

Телеграму Баріморові передати у власні руки. Коли його немає, телеграфувати відповідь Генрі Баскервіль, Нортумберландський Готель.

— Це дасть нам змогу довідатись до сьогоднішнього вечора, чи Барімор у Девоншірі, чи його немає.

— Це правильно, — сказав Баскервіль. — А до речі, лікарю Мортімер, що являє собою цей Барімор?

— Це син старого управителя, який вже помер. Ця родина доглядала Баскервіль Гол протягом чотирьох поколінь. Оскільки мені відомо, він і його жінка гідні цілковитої поваги.

— Але разом з тим, — сказав Баскервіль, — зрозуміло, що від того часу, як ніхто з нашої родини не жив у Баскервіль Гол, вони мають чудовий будинок, і при тому — жодної праці.

— Це так.

— Чи одержав що — небудь Барімор за заповітом сер Чарлза? — запитав Голмз.

— Він і його жінка одержали по п’ятсот фунтів.

— А чи знали вони, що одержать ці гроші?

— Так, сер Чарлз дуже любив розповідати зміст свого заповіту.

— Це вже цікаво.

— Сподіваюсь, — сказав лікар Мортімер, — що ви не поставитесь підозріло до всякого, хто одержав спадщину від сер Чарлза, бо й мені він залишив тисячу фунтів.

— Справді, а ще кому?

— Він залишив багато незначних сум окремим особам і великі суми на громадську благодійність. Решту одписано сер Генрі.

— А яка велика ця решта?

— Сімсот сорок тисяч фунтів.

Голмз здивовано підняв брови і сказав:

— Я ніяк не сподівався, що спадщина сер Чарлза досягає таких величезних розмірів.

— Сер Чарлз мав репутацію багатої людини, але ми не знали, оскільки він у дійсності багатий, поки не розглянули його паперів. Загальна вартість помістя визначена приблизно в мільйон.

— Ого! За такий шматочок людина може зважитись на відчайдушну справу. Ще питання, лікарю Мортімер. Припустимо, що з нашим молодим приятелем трапиться щось (даруйте мені таке неприємне припущення), — кому дістанеться тоді помістя?

— Через те, що Роджер Баскервіль, молодший син сер Чарлза, помер нежонатий, то помістя перейде до далеких родичів Дезмондів. Дезмонд — підстаркуватий пастор у Вестморланді.

— Дякую. Всі ці подробиці дуже цікаві. Чи зустрічались ви з Дезмондом?

— Зустрічався. Одного разу він був у відвідинах в сер Чарлза. Це людина пристойна і святого життя. Я пам’ятаю, він відмовився прийняти від сер Чарлза спадщину, хоч той і настоював, щоб призначити йому будь — що.

- І людина з такими невибагливими звичками могла б успадкувати мільйони сер Чарлза?

— Він успадкував би помістя, бо такий порядок переходу спадщини. Він одержав би також і гроші, якби справжній власник не розпорядився ними інакше, на що він має цілковите право.

— Чи написали ви свій заповіт, сер Генрі?

— Ні, пане Голмз, у мене не було на це часу, бо я тільки вчора довідався про стан речей. Але, в усякому разі, я вважаю, що гроші мусять іти разом з помістям. Такі були переконання мого бідолашного дядька. Яким чином власник зможе без грошей підтримати свою власність? Він, земля й гроші не можуть бути роз’єднані.

— Це так. Отже, сер Генрі, я згоден з вами, що вам слід негайно поїхати в Девоншір. Тільки я пропоную вам один захід обережності: ні в якому разі ви не мусите вертатися туди сам.

— Лікар Мортімер вертається зі мною.

— Але в лікаря Мортімера практика, яку він не може