Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

Які б настрої не переважали у Римській курії, УГКЦ мала можливість більш-менш вільно розвиватися за межами України, і Святий престол навіть іноді підтримував і підбадьорював греко-католиків, якщо це не надто шкодило його стосункам із Москвою. Хоч би яким «москвофілом» не вважали папу Павла VI, він час від часу робив реверанси на адресу греко-католиків і навіть пропонував надати УГКЦ статус патріархату — за умови, що цей статус не поширюватиметься на територію України. На таку пропозицію патріарх Йосиф пристати не міг. Греко-католицька церква була українською. «Виключити» Україну з патріархату було б не абсурдом — це було б зрадою батьківщини та її стражденних вірних.

Ostpolitik багатократно відлунювалася і Ватикану, й Україні. Так було, коли УГКЦ виходила з підпілля й повертала своє майно. Ostpolitik стала чи не головним аргументом для тих, хто вимагав «патріархату», убачаючи в ньому унезалежнення від Ватикану з його «віроломством». Ці емоції вирували у 1980-х, фарбуючи в кольори недовіри владик, які поверталися з еміграції, адже вони всі були, на загальну думку, «ватиканісти». Ці емоції живі донині й вибухають щоразу, коли в політичному діалозі Москви та Ватикану трапляється якась подія — тоді майже напевно в українському медіа-середовищі згадують про «папську зраду» та підозру Ватикану в поверненні до Ostpolitik. Це не провокація і не нагнітання — просто рефлекс.

Йосиф Сліпий зробив те легендарне таємне висвячення в «Студіоні», перед тим евакуювавши монастир, тобто всім, хто там був, видав завдання, які треба було виконувати за межами обителі. Ніяк інакше патріарх вчинити не міг. Святий престол вирішив цього факту «не помітити» — наче це ще одне таємне самоуправство патріарха, відомого поганим характером. Папа Павло VI це свячення, само собою, не визнав. Ситуація «зависла», лишилася «непорозумінням», яке Святий престол виправити не міг, але й не згоджувався з ним. Про жодні дисциплінарні заходи невідомо. Зрештою, їх і не мало бути: і патріарх Йосиф, і папа Павло VI кожен лишалися у своєму праві: один — висвячуючи єпископів, другий — не визнаючи цих свячень.

Для Ватикану це була, напевно, найбільш прийнятна позиція. Курії нічого було протиставити патріархові-мученику, чия особиста популярність була занадто висока і який представляв церкву, що ціною людських жертв зберігала вірність Святому престолу. Крім того, у понтифіка й поза УГКЦ було досить критиків, які вважали, що в заграванні з комуністами він заходить занадто далеко. Та й чим курія могла налякати людину, що пройшла через сталінські табори?.. «Московським партнерам» залишалося хіба що кусати лікті через те, що дозволили цьому «залізному» старому виїхати. Тепер він висвячує єпископів для України, і це означає, що всупереч офіційній версії Москви греко-католицька церква в Україні існує. І хоча формально папі Павлові VI дорікнути не було за що (адже свячення відбулося таємно і навіть поза його єпархією), ця подія ставала наочним доказом того, що Ватикан стосовно УГКЦ не те щоб зовсім «безпомічний», але й не всесильний.

Патріарх Йосиф мав інтереси суто прикладні й далекі від перипетій геополітики: йому було важливо зберегти свою церкву, нехай і всупереч усім сильним світу цього. Він знав із власного досвіду, що вірних священиків, тим більше єпископів, переслідують і знищують. Позбавлений можливості дізнаватися про стан справ по той бік «залізної завіси», патріарх готувався до найгіршого. Він припускав, що недалеко той час, коли останнього владику УГКЦ в Україні знищать, і тоді церква втратить те, що робить її істинною, — безперервність апостольської спадкоємності, що передається через руки єпископа. Свячення, яке він зробив, не міг прийняти та схвалити папа. Воно було внутрішньою справою греко-католицької церкви. Апелюючи до Декрету ІІ Ватиканського собору про східні церкви та документів Берестейської унії, Йосиф Сліпий міг собі дозволити діяти як патріарх. Із точки зору церковних канонів ці хіротонії були дійсні. Люди, які мали свячення, стали єпископами по суті, але не здобули єпископських прав. Це суто адміністративне обмеження в екстремальній ситуації, зрозуміло, нічого не було би варте, а саме на таку ситуацію й розраховано це свячення. Нові владики мали відновити апостольську спадкоємність у катакомбній УГКЦ на батьківщині в тому випадку, якщо вона там усе-таки урветься. Їхнім завданням було приїхати до України (за необхідності — нелегально перейти кордон СРСР), висвятити нових єпископів, після чого залишити територію Радянської України. Усе, як у шпигунському кіно, тільки не з військовою таємницею в зубній пломбі, а з Духом Святим на руках.

На щастя, «крайній випадок» так і не трапився: узяти участь у цій небезпечній історії майбутньому патріархові Гузару не довелося, але він був до того готовий — служити своїй церкві так, як вона від нього зажадає. Це було вагомим доказом його відданості УГКЦ і патріарху.

На війні як на війні… Адже це й була війна (ми тепер назвали б її «гібридною», але тоді таких слів ще не використовували), яку Йосиф Сліпий і його найближче оточення вели за свою церкву і, врешті-решт, за свою окуповану батьківщину. Можливо, тому служіння Любомира Гузара асоціюється швидше з лицарством, ніж із чернецтвом. Радянські атеїстичні пропагандисти, які писали про «чорне воїнство Ватикану», були не такі вже й далекі від істини, але вони мали на увазі єзуїтів у чорних сутанах, а не патріарха Йосифа з соратниками. Хоча їхню війну цілком можна вважати окремим випадком грандіозної — завдовжки в історію людства — війни Добра і Зла, у якій усі ми так чи інакше беремо участь, але не завжди це усвідомлюємо. Вони усвідомлювали і знали напевно, яке воно те Зло, із яким випало боротися саме їм. Ця визначеність супротивника й чітке бачення перемоги надавали їхнім діям конкретності й цілеспрямованості. Коли свідомо виступаєш у похід проти Зла, можеш сміливо керуватися девізом британського лицарства: «Роби, що маєш робити, і хай буде що буде». Щоб обійтися без запозичень, можна скористатися словами самого Любомира Гузара, що пролунали одного дня над Майданом: «Працювати так, ніби все залежить від тебе, і молитися так, ніби все залежить від Бога».

Хоча пригода, заради якої це свячення було здійснене, так і не сталася, майбутній патріарх пережив інше: 19 років суворого випробування вірністю і смиренням, що наділили його специфічним духовним досвідом. За ці 19 років Любомир Гузар, визнаючи за собою єпископський статус, який дав йому патріарх Сліпий, не посягав на єпископську владу, право на яку не визнавав за ним папа римський.

«Ця особиста драма Блаженнішого, подвійна ситуація, у якій він опинився, є ілюстративною. На ній можна вчити і вчитися, — вважає Мирослав Маринович. — Його пат­ріарх висвячує на єпископа, а папа не визнає. Що робити? Є два варіанти поведінки радянської людини: стати на бік патріарха Йосифа і звинувачувати папу, який „не сміє попирати наші права“. Або, навпаки, заявити, що було негідно з боку очільника УГКЦ посягнути в такий спосіб на авторитет папи, і визнати патріарха винним. Багато греко-католицьких єпископів чинили саме так — дорікали патріарху за його дисидентську позицію щодо Ватикану, за непослух понтифікові. Любомир Гузар зумів вийти із ситуації на диво гідно: він не піддав сумніву своє висвячення, не сказав, що це була помилка, але й не противився волі папи, не вимагав визнання. Він зумів не зробити з того конфлікту. Чекав 19 років — 19 років євангельської покори! І коли папа нарешті вирішив визнати це свячення, Блаженніший прийшов до нього з чистою душею».

До моменту, коли папа Іван Павло II визнав цю хіротонію, дожили лише двоє з «нелегальних» єпископів. Обидва на той момент — живі легенди: Любомир Гузар та Іван Хома. 6 квітня 1996 року вони «відновили присягу вірності Апостольській столиці та главі УГКЦ Мирославу Івану кардиналу Любачівському». За цією дещо дивною формулою (адже в їхній вірності та відданості церкві, патріархові та папі годі було сумніватися) крилося офіційне визнання їхнього єпископського сану.