Читати книгу - "Щоденник Фокса Міккі"

У матросів дерев’яні черевики — кораблика­­ми, у пасажирів звичайні, білі і жовті туфлі. Практично й симпатично. А у панночок що не но­­­ги, то інший фасон: з бантиками, з пряжечками, з червоною решіточкою, з зеленими каблучками… Хто їм ці фасони вигадує?..

Був у капітана на балкончику. Старенький, товстенький, борода, як у різдвяного діда, оченята блакитні. Розставив ноги і розважається: по­верне колесо з палицями в один бік, потім у дру­гий, потім у третій, а сам у слухавку ри­чить: «Доброго ранку! Пів доброго ранку! Чверть доб­рого ранку!» — а може, я й наплутав.

Знайшов кухню. Підлога собі хитається, а кух­ня свою справу робить. Готує. Кухар тицьнув ме­ні в ніс омара… але я на нього так поглянув, що йо­му соромно стало, і він висякався (кухар).

А підлога все здіймається, хвилі, як бульдоги, зусібіч морди в піні, і всі на мене кивають. Ай! Підіймається, опускається. Смійся! Поклади-но краба на сушу, побачиш, йому також буде несолодко. Вітер свистить і вивертає вуха навиворіт. Ай!..

У нашого сусіди злетів у воду капелюх. «Свіжіє!» — заспокоїв його Зінин тато. Дуріє, а не свіжіє… Ба-бах! Ба-ба-бах!

Я притиснувся до ніг незнайомої старої, закрив очі і тихенько-тихенько вищав: море! Золоте моє море… Ну, припини, ну, втихомирся! Я ніколи більше не поїду. Я маленький фокс, нещасне собача, за що ти на мене гніваєшся? Я ніколи тебе не чіпав, ніколи на тебе не гавкав (ух, як я брехав!)…

Ага, так воно тобі й стихне. І от я вийшов із се­бе. Стрибнув на лавку, повернувся до моря спи­ною і наступив лапою на рятувальне коло. На всякий випадок, якби довелося рятувати Зі­ну, її тата і капітана. Кухар нехай тоне… Злий фокс. Наві­що я пишу таку гидоту? Врятував би й ку­харя, пес із ним…

Все? Ні, не все! Жадібні сухопутні люди не знають уже, що й вигадати. Мало їм берега, лісу, поля, шосе. Літати їм треба! Сіли на бензинову етажерку… і полетіли. Навіть глянути страшно. Але ж літають окремі божевільні, у них, видно, нема батьків, і нікому їх зупинити. А морем катаються всі: діти, мами, татусі, дідусі і навіть немовлята. Ото доля («доля» — це як великий злий кажан) їх і карає…

Гойдались — догойдались. Собаки, кажуть, себе погано ведуть. Ага! Собаки… Подивились би ви, як ведуть себе на пароплаві люди в нових костюмчиках, з новими хустинками в кишенях, коли починається хитавиця!

Я заплющував очі, намагався не дихати, нюхав лимонну шкірку… Бр-р-р!

Але Зіна — молодець. І її тато — молодець. І капітан — молодець. А я… краще не питайте.

Коли забовваніла земля, люба зелена земля, тверда земля з будиночками, песиками, м’ясни­ми крамничками і купальними будками, я завищав так пронизливо, що перекричав гудок па­роплава.

Присягаюся і даю чесне собаче слово, що ла­пи моєї ніколи на пароплаві більше не буде! Чо­му мене всюди за собою тягають?.. Завтра Зінин тато влаштує прогулянку на хмарах, то я з ним літати повинен?!

Пардон! Сіль ву пле!

Ага! Так і знав. Цей неможливий тато підчепив рибалку і замовляє йому на завтрашню ніч барку* з місяцем і риболовлею…

Море сьогодні, щоправда, тихе, — знаємо ми цю тишу. Але в кімнаті ще тихіше. Підлога не хитається, стеля не перевертається, піна не лізе у вікно, і люди довкола не зеленіють і не жовтіють. Бр-р-р!..

Старий морський вовк — фокс Міккі

На веранді стояли валізи: зі свинячої, крокодилячої шкіри і од­на маленька… бр-р-р!.. здаєть­ся, з собачої. В палісаднику жовте листя танцювало фокстрот.

Я побіг до океану: прощавай!

«Бумс!» Фі, який неґречний. З ним прощаються, а він водою в морду…

Від полотняних купальних будок самі ребра лишилися.

Небо — кольору брудного пса. Айстри звисають головами донизу: сумують. Прощавайте, до побачення! Хоча ви і без запаху, але я вас ніколи, ніколи не забуду…

Попрощався з лісом. Він, видно, нічого не зро­зумів: зашумів, залопотів… Що йому маленький, живий Міккі?

Попрощався з продавчинею. Вона так само не­весела. Сезон закінчився, а тухла кілька так і не продалася.

Валізи всю дорогу штовхалися і заважали мені думати. Зіна серйозна, як покараний папуга. Виросла, засмагла. В голові уроки, подруги і наклейки — на мене жодного разу не глянула..

І не треба! Що це за любов така по сезонах? Подружуся в Парижі з яким-небудь порядним фоксом — і «жодних іспанців» (дуже люблю дурні людські слова повторювати!)

Приїхали. Риїхали. Иїхали. Їхали. Хали. Али. Ли. И…

Це я так навмисне пишу, бо лапа зовсім отерпла.

Консьєржчина собачка подивилася на мене з порога і відвернулася. Герцогиня яка! Добре…