Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

Після такого врочистого потрійного вшанування запалили величезне багаття. Й оком не змигнувши разом з обома колеґами дивився Жозеф Фуше, донедавна ще мавши на голові тонзуру, як від ослячого хвоста відрізали Євангеліє і жбурнули у вогонь, де в яскравому полум’ї з риз, требників, облаток і дерев’яних святих воно оберталось у дим. Потім, немов винагороджуючи за блюзнірську службу, того сірого на копитах напоїли зі священної чаші. Скінчивши таку нестерпучу гидоту, четверо якобінців знову взяли на плечі погруддя Шальє й занесли до церкви, де врочисто вмостили його на вівтарі замість потрощених зображень Сина Господнього.

А щоб пам’ять про таку врочистість зоставалася неминущою, через кілька днів випустили медаль. Але сьогодні її не знайти, очевидно, згодом герцоґ Отрантський їх усі поскуповував і знищив, так само як і книжки, що докладно описували цю величну звитягу його ультраякобін­ського й атеїстичного періоду. Він і сам усе добре пам’ятав. Але згодом його світлості, панові сенатору, міністрові най­хри­стияннішого короля надто було б уже прикро, якби хто ­інший міг пам’ятати чи пригадати ліонську відправу.

Хоч як огидно почав свій перший день у Ліоні Жозеф Фуше, проте вдавався лише до театру й сміховинного маска­раду, нічиєї крові ще не пролито. Та вже наступного дня консули невідлучно замкнулись у віддаленому будинку, а боронячись від непроханих, виставили навколо збройні пости — немов символічно взяли двері на штаби перед усякою ласкою, проханням і милосердям. Створили революційний трибунал, а про те, яку моторошну Варфоломіївську ніч готували народні королі Фуше й Коло, писалося в їхньому страшному листі до Конвенту: «Ми виконуємо, — писали обидва, — нашу місію з завзяттям, властивим справжнім республіканцям, і з тієї висоти, на яку підніс нас народ, ми не опустимось задля нікчемних інтересів кількох людей, що мають більшу або меншу провину. Ми відгородилися від усіх, щоб не марнувати часу й ні на кого не зважати. Перед нашими очима тільки Республіка, що звеліла дати науку, провчити так, щоб затямили скрізь. Ми чуємо тільки волання народу, який вимагає негайно і страхітливо помститися за кров патрі­отів, аби не довелося знову побачити, як вона ллється. Ми переконані: в цьому мерзенному місті невинні тільки ті, кого гнобили та ув’язнювали кати народу, ми нітрохи не віримо сльозам каяття. Нашої сили не ослабить ніщо. Громадяни, ми запевняємо вас, що вважатимемо милосердя за небезпечну слабкість, здатну за мить знову роздмухати злочинні сподівання, тоді як їх слід загасити геть. Виявити бодай комусь милосердя — значить, дати попуску всім злочинцям і зробити наше правосуддя нечинним. Руйнування надто вже забарне, республіканське нетерпіння вимагає швидких засобів: тільки вибухи та всепожерний вогонь виявлять усю силу народного гніву. Воля народу — не те, що воля тиранів, її стримувати не слід, нехай буде вона, мов буря».

І, за програмою, буря впала 4 грудня, невдовзі жахітною луною прогримівши над усією Францією. Рано-вранці з тюрми вивели шістдесят зв’язаних по двоє молодих арештантів. Але не потягли до ґільйотини, що, за словами Фуше, «працювала повільно», а вивели на Бротійські луки по той бік Рони. Про свою долю жертви здогадались, побачивши абияк викопані одна біля одної дві канави, а гармати за десять кроків від них вказали на метод масової бойні. Безборонних збили докупи й позв’язували, обернувши на ревучу, тремтячу й стогнучу грудку людського відчаю, що марно боронилась і борсалась. Звучить команда — із тієї вбивчої відстані, з жерел, до яких, здавалося, й віддих долинав, на людей, заціпенілих від жаху, вилітає картеч. Щоправда, не всі жертви загинули від першого зал­пу, декому тільки руку або ногу відірвало, іншим вирвало нутрощі, а хто, припадком, навіть поранений не був. Та поки кров широким булькотливим струмком ще стікала в могили, за другою командою на решту ще живих жертв помчали вершники з шаблями та пістолетами, рубали кожного, хто стогнав і зойкав, стріляли в людську отару, що, не мавши як утекти, здригалась і сіпалася, аж поки стихло останнє харчання. Винагородою за вбивство катам став одяг і взуття, стягнені з шістдесяти ще теплих трупів, перше ніж їх, голих і посічених, абияк поприкопувано.

То був перший зі славетних розстрілів Жозефа Фуше, згодом міністра найхристияннішого короля, і наступного дня про те з гордощами ознаймила полум’яна прокламація: «Виконуючи доручену місію, народні представники не знатимуть ніякого жалю; у їхні руки народ дав громовиці своєї помсти, і вони тільки тоді їх випустять, коли згинуть усі вороги свободи. Вони сміливо переступлять через довгі ряди могил зі змовниками, щоб на руїнах постало щастя нації та оновився світ». І таки того самого дня ота згубна «сміливість» знову була підтверджена вбивствами з гармат на Бротійських луках, цього разу на показнішому, численнішому гурті. На бойню пригнано вже двісті десять голів людської худоби, скрутивши їм ззаду руки й забивши за кілька хвилин рубаним свинцем картечі й залпами піхоти. Процедура була така сама, але цього разу різникам дали полегшу — відібрали в них надокучливу роботу, й після звитяжних убивств вони вже не мусили бути ще й грабарями своїх жертв. Навіщо тим паскудам грабарі? Ноги жертв ще шкрябали й рили землю, а кати вже здирали скривавлені черевики, а потім жбурнули оголені тіла, які часто ще й сіпались, у текучу могилу Рони.

Та навіть на це моторошне жахіття, від якого здригнулася вся країна й світова історія, Жозеф Фуше накладає заспокійливу вдяганку з урочистих фраз. Те, що Рону загиджено роздягненим трупом, він вихваляє як політичний здобуток, бо, пливучи аж до Тулона, забиті будуть відчутним знаком невблаганної і страхітливої республіканської помсти. «Треба, — пише він, — щоб вкинуті до Рони закривавлені трупи пливли вздовж берегів за течією аж до гирла, до безчесного Тулона, щоб навіяти жах полохливим і жорстоким англійцям, які б навіч побачили всемогутність народу». Справді, в Ліоні така наочність уже й непотрібна, там іде страта за стратою, гекатомба за гекатомбою. Здобуття Тулона Фуше вітає «сльозами радості» й додає, що на честь свята «під рушничні жерла поставив двісті