Читати книгу - "Брама"

Маклен був відважним та винахідливим хлопцем і дощечка з його ім’ям у доку 5-33 увічнила його унікальні заслуги перед людством. У визначений час представники різноманітних конфесій організовують служіння в його пам’ять.

Я лежу на килимку, і почуваюся не дуже комфортно. Фізично, маю на увазі. Нещодавно мені зробили операцію і, схоже, шви ще не загоїлися.

— Робе, ми розмовляли про твою роботу, — говорить ­Зіґфрід.

Нудно. Але безпечно. Я кажу:

— Я ненавидів свою роботу. Хто ж не буде ненавидіти харчові шахти?

— Але, Робе, ти й далі на них працював. Ти жодного разу не намагався змінити роботу. Ти ж би міг займатися марикультурою. Одначе ти кинув школу.

— Тобто ти хочеш сказати, що я застряг у рутині?

— Я нічого не кажу, Робе. Я запитую, як ти себе почуваєш.

— Нууу…в деякій мірі, ти маєш рацію. Проте, я хотів щось змінити, — відповідаю я, згадуючи перші яскраві дні із Сильвією. Пам’ятаю, тієї січневої ночі ми сиділи у кабіні припаркованого планера — іншого місця ми не знайшли — і говорили про майбутнє, що будемо робити і як досягатимемо успіху. Але, на мою думку, Зіґфріду ця інформація не дасть жодної користі. Я розповів Зіґфрідові усе про Сильвію: вона зрештою одружилася з акціонером. Однак ми розійшлися за­довго до цього.

— Мені здається, що тоді просто спрацював інстинкт смерті — кажу я, намагаючись бути лаконічним і якнайбільше скористатися із сеансу, за який сплачено гроші.

— Робе, було б краще, якби ти не вживав психіатричних термінів.

— Ну, ти розумієш, що я маю на увазі. Я знав, що час минає. Чим довше я залишався у шахтах, тим важче було звідти вибратись. Але нічого кращого не було, до того ж, траплялися й гарні моменти: Сильвія, моя дівчина, мати, коли вона була ще жива. Навіть якісь розваги: польоти на дельтаплані. Було круто літати над пагорбами, а згори Вайомінг мав вигляд не такий вже й кепський, до того ж, не смердів нафтою.

Я замислився, потираючи живіт. Тепер у мене там є майже півметра нового кишківника. Це все коштує шалені гроші й іноді в мене виникає відчуття, що попередній власник кишок хоче їх собі повернути. Мені завжди цікаво, ким були донори, як померли (якщо взагалі померли). Можливо, він чи вона ще досі живі. В якій же бідності треба жити, щоб продавати свої органи, як, скажімо, декотрі вродливі дівчатка продають свої гарненькі груди або вуха?

— Робе, ти добре знаходив спільну мову з дівчатами?

— Зараз знаходжу.

— Ні, Робе, я питаю не про зараз. Мені здалося, що ти говорив про те, що в дитинстві ти ні з ким не товаришував.

— А що, в когось було по-іншому?

— Якщо я правильно зрозумів питання, Роббі, то ти маєш на увазі, чи хтось вважає пору дитинства винятково щасливою та легкою. Звичайно, я відповім «ні». Але для декого дитинство має значний вплив на доросле життя, порівняно з іншими.

— Авжеж. Згадуючи той час, можу сказати, що я трохи боявся своїх однолітків — вибач, Зіґфріде! Маю на увазі інших дітей. Здавалося, вони усі знали одне одного і знаходили спільну мову: секрети, досвід, захоплення. А я був одинаком.

— Ти був єдиною дитиною в сім’ї, Роббі?

— Ти чудово це знаєш. Авжеж. Можливо, це і було причиною. Мої батьки працювали й не хотіли, щоб я грався біля шахт. На їхню думку, це було небезпечно. Ну, для дітей — дійсно. Можна було поранитись об якусь машину, а іноді траплялися зсуви на звалищах або витоки газу. Тому я сидів удома, дивився шоу чи відеокасети і їв. Я був товстим, Зіґфріде. Я полюбляв солодощі та їжу з крохмалем. Батьки мене зіпсували, купуючи більше їжі, ніж потрібно.

Мені й зараз подобається балувати себе. Зараз у мене краща дієта, яка сприяє схудненню. Але вона в тисячу разів дорожча. Я часто їм ікру. Справжню. Її ловлять у акваріумі в Галвестоні. Я можу дозволити собі справжні шампанське і масло…

— Пам’ятаю, як я лежав у ліжку, — розповідаю я. — Здається, мені тоді було три роки. В мене був ведмедик-говорун. Він розповідав мені історії, а я тикав у нього олівцем і намагався відірвати вуха. Мені це подобалося.

Я замовкаю, і Зіґфрід одразу ж перехоплює ініціативу.

— Чому ти плачеш, Роббі?

— Не знаю!

Я ридаю. Сльози течуть по моєму обличчю, а я дивлюся на годинник і бачу зелені цифри, як у тумані.

— Ой, — невимушено зойкаю я, підводячись. Сльози досі течуть, але я вже не ридаю. — Зіґфріде, мені дійсно треба йти. У мене побачення. Мою дівчину звуть Таня. Вона дуже гарна і грає у Г’юстонському симфонічному оркестрі. Таня любить Мендельсона і троянди. Хочу підібрати їй якісь темно-сині гібридні квіти, що пасуватимуть до її очей.

— Робе, в нас залишилося майже десять хвилин.

— Іншим разом.

Я знаю, що не вийде, тому додаю:

— Можна скористатися твоїм туалетом? Дуже треба.

— Хочеш вивести з організму свої почуття, Робе?