Читати книгу - "Гранатовий браслет"

— то це лише про добре ім'я Віри і твоє, Василю Львовичу.

— Ну, це ти, здається, вже занадто утяв, Колю, — відказав Шеїн.

— Можливо, можливо. Але ви легко ризикуєте попасти в смішне становище.

— Не бачу, яким чином, — сказав князь.

— Уяви собі, що цей ідіотський браслет, — Микола трошки підняв червоний футляр зі стола і тут же гидливо кинув його на місце, — що ця дивовижна попівська штучка залишиться в нас, чи ми її викинемо, чи подаруємо Даші. Тоді, по-перше, Пе Пе Же може хвалитися своїм знайомим чи товаришам, що княгиня Віра Миколаївна Шеїна приймає його подарунки, а по-друге, перший же випадок заохотить його до дальших подвигів. Завтра він присилає перстень з брильянтами, післязавтра кольє із перлин, там — дивись — сяде на лаву підсудних за розтрату чи підлог, а князі Шеїни будуть викликані за свідків... Чудове становище!

— Ні, ні, браслет треба неодмінно відіслати назад! — вигукнув Василь Львович.

— Я теж так думаю, — погодилась Віра, — і якомога швидше. Але як це зробити? Адже ми не знаємо ні імені, ні прізвища, ні адреси.

— О, якраз це зовсім проста справа! — відказав зневажливо Микола Миколайович. — Нам відомі ініціали цього Пе Пе Же... Як його, Віро?

— Ге Ес Же.

— От і прекрасно. Крім того, нам відомо, що він десь служить. Цього цілком досить. Завтра ж я беру міський покажчик і відшукую чиновника чи службовця з такими ініціалами. Якщо ж я його чомусь не знайду, то просто-напросто покличу поліцейського розшукового агента і накажу відшукати. На випадок утруднення у мене є в руках ось цей папірець з його почерком. Одним словом, завтра до двох годин дня я буду знати точно адресу і прізвище цього молодчика і навіть години, в які він буває вдома. А коли я про це дізнаюсь, то ми не тільки завтра ж повернемо йому його скарб, а й вживемо заходів, щоб він більше ніколи не нагадував нам про своє існування.

— Що ти думаєш зробити? — запитав князь Василь.

— Що? Поїду до губернатора і попрошу...

— Ні, тільки не губернатора. Ти знаєш, які наші взаємини... Тут певна, небезпека попасти в смішне становище.

— Все одно. Поїду до жандармського полковника. Він мені приятель по клубу. Хай-но він кличе цього Ромео і погрозить у нього пальцем під носом. Знаєш, як він це робить? Приставить людині палець до носа і рукою зовсім не ворушить, а тільки один палець у нього хитається, і галасує: "Я, добродію, цього не потерплю-ю-ю!"

— Фі! Через жандармів! — поморщилась Віра.

— І правда, Віро, — підхопив князь. — Краще вже в цю справу нікого з сторонніх не вплутувати. Підуть чутки, плітки... Ми всі досить добре знаємо наше місто. Всі живуть, наче в скляних банках... Краще вже я сам піду до цього... юнака... хоч, бог його знає, може, йому шістдесят років?.. Вручу йому браслет і прочитаю добру, сувору нотацію...

— Тоді й я з тобою, — швидко перебив його Микола Миколайович. — Ти дуже м'який. Дай мені з ним поговорити... А тепер, друзі мої, — він дістав кишеньковий годинник і глянув на нього, — ви пробачте мені, якщо я піду на хвилинку до себе. Ледве на ногах тримаюсь, а мені треба переглянути дві справи.

— Мені чомусь стало жаль цього нещасного, — нерішуче сказала Віра.

— Жаліти його нічого! — різко обізвався Микола, обертаючись у дверях. — Якби таку вихватку з браслетом і листом дозволила собі людина нашого кола, то князь Василь послав би йому виклик. А коли б він цього не зробив, — то зробив би я. А за давнішніх часів я б просто велів відвести його на стайню і покарати різками. Завтра, Василю Львовичу, ти зачекай на мене в своїй канцелярії, я повідомлю тобі телефоном.

X

Запльовані сходи відгонили мишами, котами, гасом і пранням. Перед шостим поверхом князь Василь Львович зупинився.

— Зачекай трішки, — сказав він шурину. — Дай я віддишусь. Ах, Колю, не слід би цього робити...

Вони піднялись ще на два марші. На площадці було так темно, що Микола Миколайович повинен був двічі витерти сірник, поки не розглядів номер квартири.

На його дзвінок відчинила двері повна, сива, сіроока жінка в окулярах, з трохи зігнутим наперед, видно від якоїсь хвороби, тулубом.

— Пан Желтков удома? — запитав Микола Миколайович.

Жінка тривожно забігала очима від очей одного чоловіка до очей другого і назад.

Пристойна зовнішність обох, певно, заспокоїла її.

— Вдома, прошу, — сказала вона, відчиняючи двері. — Перші двері наліво.

Булат-Тугановський постукав тричі коротко і рішуче. Якесь шарудіння почулося

зсередини. Він ще раз постукав.

— Зайдіть, — озвався слабкий голос.

Кімната була дуже низька, але дуже широка й довга, майже квадратної форми. Двоє круглих вікон, цілком схожі на пароплавні ілюмінатори, ледве-ледве