Читати книгу - "Гранатовий браслет"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Обличчя господаря спочатку не було видно: він стояв спиною до світла і в замішанні потирав руки. Він був високий на зріст, худорлявий, з довгим, пушистим м'яким волоссям.
— Якщо не помиляюсь, пан Желтков? — запитав гордовито Микола Миколайович.
— Желтков. Дуже приємно. Дозвольте відрекомендуватися.
Він зробив в напрямі до Тугановського два кроки з простягнутою рукою. Але в той самий момент, наче не помічаючи його вітання, Микола Миколайович повернувся всім тілом до Шеїна.
— Я тобі казав, що ми не помилились.
Худі, нервові пальці Желткова забігали по борту коричневого короткого піджачка, застібаючи й розстібаючи гудзики. Нарешті, він через силу вимовив, показуючи на диван і незграбно кланяючись:
— Прошу покірно. Сідайте.
Тепер його було всього видно: дуже блідий, з ніжним дівочим обличчям, з блакитними очима і впертим дитячим підборіддям з ямочкою посередині; років йому, певно, було коло тридцяти, тридцяти п'яти.
— Дякую вам, — сказав просто князь Шеїн, що розглядав його дуже уважно.
— Мерсі, — коротко відповів Микола Миколайович. І обидва залишились стояти. — Ми до вас всього лише на кілька хвилин. Це — князь Василь Львович Шеїн, губернський предводитель дворянства. Моє прізвище — Мірза-Булат-Тугановський. Я —товариш прокурора. Справа, про яку ми будемо мати честь говорити з вами, однаково стосується і князя і мене, чи, вірніше, дружини князя, а моєї сестри.
Желтков, зовсім розгубившись, опустився раптом на диван і промимрив помертвілими губами: "Прошу, панове, сідати". Але, мабуть, згадав, що вже безуспішно пропонував те ж саме раніш, схопився, підбіг до вікна, куйовдячи волосся, і повернувся назад на. попереднє місце. І знову тремтячі руки забігали перебираючи гудзики, смикаючи світлі рудуваті вуса, мацаючи без потреби обличчя.
_ Я до ваших послуг, ваше сіятельство, — промовив він
глухо, дивлячись на Василя Львовича благальними очима.
Але Шеїн промовчав. Заговорив Микола Миколайович:
_ По-перше, дозвольте повернути вам вашу річ, — сказав
він, і, діставши з кишені червоний футляр, акуратно поклав його на стіл. — Вона, звичайно, робить честь вашому смакові, але ми дуже просили б вас, щоб такі сюрпризи більше не повторювались.
— Пробачте... Я сам знаю, що дуже винен, — прошепотів Желтков, дивлячись вниз, на підлогу, і червоніючи. — Може, дозвольте скляночку чаю?
— Бачте, пане Желтков, — продовжував Микола Миколайович, нібито не розчувши останніх слів Желткова. — Я дуже радий, що знайшов у вас порядну людину, джентльмена, здатного розуміти з півслова. І я думаю, що ми домовимось одразу. Адже, якщо я не помиляюсь, ви переслідуєте княгиню Віру Миколаївну вже коло семи-восьми років?
— Так, — відповів Желтков тихо і опустив вії благоговійно.
— І ми досі не вживали проти вас ніяких заходів, хоча, згодьтесь, це не тільки можна було, а навіть треба було зробити. Правда ж?
— Так.
— Так. Але останнім вашим вчинком, саме присилкою ось цього гранатового браслета, ви переступили ті межі, де кінчається наше терпіння. Розумієте? — кінчається. Я від вас не приховаю, що першою нашою думкою було звернутися за допомогою до влади, але ми не зробили цього, тому що — повторюю — я одразу вгадав у вас благородну людину.
— Пробачте. Як ви сказали? — запитав раптом уважно Желтков і розсміявся. — Ви хотіли звернутися до влади?.. Саме так ви сказали?
Він заклав руки в кишені, сів зручно в куток дивана, дістав портсигар і сірники і закурив.
— Отже, ви сказали, що ви хотіли вдатися за допомогою до влади?.. Ви мені пробачите, князю, що я сиджу? — звернувся він до Шеїна. — Ну, далі?
Князь присунув стілець до стола і сів. Він, не відриваючись, дивився з подивом і жадібним, серйозним зацікавленням в обличчя цієї дивної людини.
— Бачте, милий мій, цей захід від нас ніколи не втече, — з легким зухвальством продовжував Микола Миколайович. — Вдиратися в чужу сім'ю...
— Пробачте, я вас переб'ю...
— Ні, пробачте, тепер вже я вас переб'ю... — майже закричав прокурор.
— Як ваша вОЛЯ. Кажіть. Я слухаю. Але в мене є кілька слів для князя Василя Львовича.
І, не звертаючи більше уваги на Тугановського, він сказав:
— Зараз настала найтяжча хвилина в моєму житті. І я повинен, князю, говорити з вами поза всякими умовностями. Ви мене вислухаєте?
— Слухаю, — сказав Шеїн. — Ах, Колю, та помовч ти, — сказав він нетерпляче, помітивши сердитий жест Тугановського. — Кажіть.
Желтков протягом кількох секунд ловив ротом повітря, наче задихаючись, і раптом покотився, мов з кручі. Говорив він лише щелепами, губи в нього були білі й не рухались, як у мертвого.
— Важко вимовити таку...
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гранатовий браслет», після закриття браузера.