Читати книгу - "Усі птахи в небі (ЛП)"

— Вона не моя подружка, мамо. Вона лише навчає мене цінувати природу.

— Ну, можливо, ви повинні зробити щось ще. Вона здається дуже гарненькою дівчиною. Дуже добре вихована. У неї чудове волосся. Я б зробила їй пропозицію, якби була тобою.

Лоуренс почав відчуватися настільки незручно при цій розмові, що не тільки його шкіра запашіла:його кістки, нутрощі, кровоносні судини також пашіли. Він відчув, що сидить на жорсткому дерев'яному стільці. Нарешті він зрозумів, що означали всі ці жахливі історії, де розповідалося про жахливий страх, що заповзає у вашу душу. Ось що відчув Лоуренс, слухаючи, як його мати намагалася поговорити з ним про дівчат.

І було ще гірше, коли Лоуренс чув, як інші хлопці в школі шепочуться про нього і про Патрицію. Коли Лоуренс переодівався у роздягальні перед уроком фізкультури, хлопці, які як правило приділяли йому нуль уваги, такі як Джеймс Блаз Донован, почали питати його, чи на ньому його сорочка. І пропонували деякі поради, які прочитали з інтернету. Лоуренс опускав голову вниз і відмовчувався. Він не міг звикнути до того, що втратив машину часу саме тоді, коли вона була йому найбільш потрібна.

Одного разу Лоуренс і Патриція сиділи поруч один з одним під час обіду, не один з одним, а просто сусідами за довгим столом, де хлопчики переважно сиділи на одному кінці, а дівчата — на іншому. Лоуренс нахилився і запитав:

— У школі думають, що ми... ну... друг-подружка. Це тебе не дивує? — Він хотів, щоб це прозвучало так, ніби він думає, що це не така велика справа, і що він просто висловлює стурбованість почуттями Патриції.

Патриція тільки знизала плечима.

— Я думаю, у людей завжди буде щось на язиці, вірно? — Вона була таки дивною дівчинкою, з очима, які іноді виглядали карими, а іноді зеленими, а також темним прямим волоссям, яке не любила закручувати.

Лоуренс насправді не потребував спілкування з Патрицією в школі, йому потрібно було лише її прикриття після уроків і деколи на вихідні. Але він почувався незручно, сидячи сам, коли вона теж сиділа сама, зазвичай хмурячись у найближче вікно. І ще йому було цікаво питати її про різні речі і слухати відповіді — тому що він ніколи не знав, що Патриція скаже у відповідь. Він тільки знав, що це буде щось дивне.

Лоуренс і Патриція сиділи за столиком біля рухомого ескалатора у торговому центрі. У кожного з них був подвійний шоколадний ультрамодний фруктовий напій з кавою без кофеїну, що змушувало їх відчувати себе супердорослими. Машини, які працювали над їхніми головами, тягнули вгору безкінечні східці, за якими був вид на великий фонтан, що розсипався блискучими дружніми бризками. Незабаром обидва стаканчики спорожніли, перейшовши на саркозні шуми, коли вони тягнули соломками залишки, і обидві були підсвічені цукром.

Вони могли бачити ноги і щиколотки людей, які ступали на нижні сходинки ескалатора, між ними і фонтаном. І по черзі намагалися вгадати, хто були ці люди, спираючись лише на вигляд їхнього взуття.

— Леді в білих кросівках є акробатом. І шпигуном, — сказала Патриція. — Вона подорожує по всьому світу, виконує свої номери та ставить камери на секретних будівлях. Вона може проникнути в будь-яке приміщення, оскільки вона конкорнтіст, а також акробат.

Про чоловіка у ковбойських чоботях і чорних джинсах Лоуренс сказав, що це був чемпіон родео, який кинув виклик на танцювальному майданчику найкращій танцівниці в світі, і це відбувалося тут, в цьому торговому центрі.

Дівчина в чоботях UGG була супермоделлю, яка викрала секретну формулу крему для волосся, який відвертав увагу всіх, хто її бачив — сказала Патриція — і вона сховалася в торговому центрі, де ніхто не сподівається її побачити.

Лоуренс вважав, що дві жінки в тактичних кросівках і нейлонових чулках були тренерами, які навчають одна одну, створюючи нескінченні цикли зворотного зв'язку.

Чоловік у чорних тапочках і зношених сірих шкарпетках був вбивцею — і Патриція додала, що він член секретного товариства підготовлених вбивць, які чатують на свою здобич, чекаючи зручного моменту, щоб нанести удар і вбити жертву, не залишивши слідів.

— Дивно, скільки можна розповісти про людей з їхнього взуття, — сказала Патриція. — Взуття розповідає всю їхню історію.

— За винятком нашого, — сказав Лоуренс. — Наші черевики абсолютно нудні. Вони нічого про нас не розказують.

— Це тому, що наші черевики нам вибирають батьки, — сказала Патриція. — Просто зачекай, поки ми підростемо. Наше взуття буде божевільним.

Як не дивно, Патриція мала рацію щодо чоловіка в сірих шкарпетках та чорному взутті. Його звали Теодольф Роуз, і він був членом Безіменного ордену убивць. Він знав 873 способи вбивства, які не залишали навіть шепоту доказів, і йому довелося вбити 419 чоловік, щоб досягти дев'ятого місця в ієрархії БОУ. Він би дуже розгнівався, дізнавшись, що його взуття дало підставу для такого висновку, тому що він пишався тим, як умів зливатися з оточенням. У нього була манера ходіння гірського лева, який стежить за підліском, одівши чорні тапочки та альпіністські шкарпетки. Решта його одежі теж була придбана для того, щоб зникати на тлі вулиці, від темної куртки до важких штанів з громіздкими кишенями, наповненими зброєю та запасами.