Читати книгу - "Історія Юхима"

Мене не потрібно було вмовляти кілька разів. Я переповів усю історію в повній версії без жодних скорочень чи недомовок. Розповідав я неквапливо, намагаючись не пропустити логічний зв'язок у послідовних подіях. Пенелопа слухала уважно, жодного разу не перебиваючи. Місцями вона покусувала нижню губу зубами і постукувала пальцями по столу, але більше нічим не виказувала своєї стурбованості.

– Ну що тут сказати – дуже вражаюча історія, – мовила вона після хвилинної паузи, яка порушувалася лише сьорбанням кави.

– Ти мені не віриш?

Вона трохи образилася після цих слів.

– Якби я тобі не повірила, то пішла б зараз з кав’ярні. Ні, річ не в цьому. Просто вже дуже складно. Коли час для тебе почав йти у зворотному напрямку?

– Десятого червня, – не вагаючись, відповів я.

– А до цього нічого подібного в тебе ніколи не було?

– Ніколи. Я б таке пам’ятав. Після десятого числа, настало дев’яте, а тоді все пішло шкереберть. Мені досить лячно від цього. Я думаю, що це щось на зразок шизофренії.

Пенелопа допила каву і відставила філіжанку у бік. Вона взяла чисту серветку і витерла вологі вуста, а потім задумливо подивилася у вікно.

– Не думаю так.

– Отже, ти не вважаєш, що це шизофренія?

– Я не психіатр, щоб ставити діагнози, але скажу одну річ. Якою б дивною та фантастичною ця історія не здається, я тобі вірю. Вірю, хай йому грець! Ти цього не вигадав.

Я здивовано витріщався на неї.

– Чому ти так вирішила?

– Жіноча інтуїція.

– А чим ти тоді можеш мені допомогти? – задав я чи не найважливіше питання за усю нашу зустріч.

– Не поспішай, тут не все так просто. Нам знадобиться час, щоб з усім цим розібратися і спробувати знайти вихід із цього лабіринту.

– Пенелопо, чому ти мені хочеш допомогти? Який інтерес ти переслідуєш в цій справі?

Вона легко посміхнулася і поправила волосся.

– Ти дуже кмітливий, юначе. Давай домовимося. Я тобі допомагаю за умови, якщо ти не ставиш таких питань і повністю мені довіряєш.

Я уважно подивився у її блакитні очі, намагаючись помітити щось приховане, але бачив лише щирий погляд та здоровий блиск очей. Вона і досі залишалася незнайомкою, бо ім’я і кілька хвилин розмов не робить її дівчиною, якій можна повністю довіряти без жодних сумнівів.

– Як я можу довіряти, коли тебе не знаю?

– Ти назвав себе на форумі Степовим вовком. Отже, ти заблукав на шляху. Тобою починає керувати темна сторона душі – вовк. Як, Гаррі довірився Герміні і у всьому її слухався, так і я прошу мені лише довіряти. Тобто, не став поки зайвих питань, а лише слухайся моїх порад.

– Не доречно порівнювати нас з тобою та книжкових персонажів з роману Германа Гессе. Чому ти створюєш навколо себе таку таємницю?

Пенелопа серйозно на мене подивилася.

– Тому що я знаю більше за тебе. Цього досить.

– Ну, добре, я не ставитиму тобі таких питань. Але чим ти мені допоможеш?

Вона відсунула свій стілець вбік і встала.

– Зараз ми прогуляємося, а по дорозі я тобі дещо розповім. Тут стає незатишно – прийшло багато людей.

Пенелопа дістала гаманця і розплатилася за нас обох. Я мав сперечатися, як справжній чоловік, але помітив у гаманці кілька купюр по двісті та п’ятсот гривень і замовк.

5

Ми вийшли на проспект і пішли по зеленій алеї униз, вздовж високих дерев та окремих брудних лавочок. Поруч пролунав гуркіт трамваю, що підіймався угору, заповнений пасажирами обома вагонами. Деякий час ми йшли мовчки, не поспішаючи. Я не наважувався ставити запитання своїй ексцентричній попутниці, бо не хотів її цим відштовхнути. Якщо вона добровільно запропонувала допомогу, то якими б дивними не здавалися умови, потрібно погоджуватися.

– У тебе зараз існує безліч проблем. Головне – це питання фінансів, рух часу навпаки, неможливість поділитися цим з родичами та друзями і відчуття того, що ти починаєш дуріти. Я нічого не пропустила?

– Здається ні. З грошима я вже вирішую питання. Стосовно інших проблем, я ще не знаю.

– От психологічні моменти найтяжчі. Звичайно, тобі в жодному разі не можна звертатися до психіатра. Ніхто тебе не зрозуміє, а лише привернеш увагу і ще можеш потрапити у психдиспансер.

– Але вихід має бути? Як мені нормально жити тепер, коли я щодня стаю молодший? – розгубився я.

– У мене немає чарівної пігулки, проковтнувши яку ти вирішиш усі питання. Для розв’язання цих задач потрібно багато наснаги і часу. Я зараз не готова сказати, що потрібно робити далі. Над цим варто поміркувати.

– Слухай, скільки це буде коштувати? Ти така загадкова у всьому. Назви хоч свою ціну. Адже ти не будеш добровільно допомагати мені у такій аномальній і, можливо, небезпечній ситуації.

Пенелопа похлопала мене по плечу.

– Ти занадто усім переймаєшся. Не бери в голову. Я ніяких грошей з тебе не візьму. Мене цікавить історія. Може я напишу про це книжку.

– Що мені тоді робити зараз?

– Намагатися жити нормальним життям. Я кажу намагатися, бо нормального життя вже не буде. Це лише існування. Ти можеш спробувати познайомитися з новими людьми. Спробувати змінювати минуле, яке ти пам’ятаєш. Все одно втрачати нічого. До речі, мені треба йти.

– Дякую тобі, Пенелопо. Я у вічному боргу перед тобою.

– Та немає за що дякувати. Побачимося трохи пізніше. До речі, я сама наберу тебе, коли буде нагода. Бувай.

– До зустрічі.

Я подивився, як Пенелопа сіла в тролейбус і поїхала через Новий міст. Отже, вона мешкала десь на Лівому березі. А втім, це мені нічого не дає. Яка різниця де вона живе? Хіба що мене цікавить можливість з нею ще раз зустрітися, запросивши на побачення. Але вона дуже загадкова. Чому Пенелопа усе приховує і поводиться підозріло?

Це питання я в думках ставив собі щонайменше разів десять.

Розділ V

Весь світ – театр

1

Цілий тиждень промайнув, як мить. Я кілька разів згадував Пенелопу, але не наважувався їй дзвонити, адже рухаючись із майбутнього в минуле, я лише віддалявся від цієї зустрічі. Вона точно мене не пам’ятає, а точніше не знає зовсім, бо наше знайомство для неї лише відбудеться через сім днів, а для мене ця зустріч вже відбулася. Тому, я вирішив її не турбувати, розуміючи, що