Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

вже втратило дівочу округлість й набувало гострих пташиних рис, вона боялась. Не грубої чоловічої ласки, не чоловічої люті, яку часто вихлюпували на блудниць, коли до ложа приступав демон безсилля, а того, чого від неї чекали в Домі гостей, — невідомо чого. Вона була звичайною жінкою, і ніколи б не стала окрасою Урука, якби не старий ловець Лу-Пірін[52], що колись відвідав її, вигідно продавши шкури впольованих ним звірів. Якось до нього прибіг один з його синів, Ніртаб[53], і розповів про дикого чоловіка, що ламає пастки і засипає ловчі ями, бігає разом з газелями і онаграми. І мудрий Лу-Пірін здогадався, як спіймати дикуна, не завдавши йому шкоди, бо силою і ростом той був рівний самому енсі Більґамесу, а се вказувало на знамення богів. Тільки боги могли створити таку незвичайну істоту, з виду звір, а з душею людини. Якось вдалося мудрому Лу-Піріну побачити в ньому те, що відрізняє людей від звірів. І подумав старий ловець, що зваблива Шамхат — найкраща сіть для дикого чоловіка, котрий п’є воду разом з левами і газелями. Бо самому йому, незвиклому до шляхетного поводження, вона своїми жіночими пестощами відкрила острів Дільмун.

А потім усім стало здаватися, що Шамхат особлива, найзвабливіша й наймудріша, а не просто шмат плоті, яким насолоджувалися городяни Урука й приїжджі купці. Втім, вона сама не звикла до цього. Тільки коли Нерґаль розлучив її з Енкіду, жаль за ним підніс Шамхат над усіма урукськими блудницями, на чиї страждання ніхто не зважав, і вони мусили, доки не постаріють, служити Гашанні.

І якщо великий пан з Ніппура хоче її бачити, й, можливо, навіть приїхав задля цього, то вона мусить вважати це за честь. Посмішка Шамхат засвітилась і згасла в темряві, наче зблиск золота. Сьогодні — великий пан з Ніппура, завтра хтось з старійшин, а далі хтось помітить, що краса її зблякла, з-під шкіри випинаються кістки, і вона вже не той гострий ніж, що розтинає чоловікам горло, випускаючи застоялу кров[54]. Ні, вона не боялась того, на що прирікають людей боги, зліпивши їх з глини над прірвою, — в’янення і старіння. А того, на що прирікають люди.

Шпилька з рожевою квіткою

У Домі гостей було незвично тихо. Стукаючи у браму, посланець обернувся до Шамхат:

— Той великий пан з Ніппура викупив на цей вечір увесь дім.

І в голосі його дзвенів подив, ніби діва Шамхат не вартувала такої честі. Чомусь саме це заспокоїло жінку. Воно було цілком людське, а, отже, її привів сюди не демон, а звичайний чоловік. Велика людина з Ніппура, либонь, поважного віку й не любить ні танців, ні співів. І можливо, дуже побожна, хоч то не міг бути жрець Мулліля, бо такі тримають своє тіло в чистоті. Мабуть, один зі старійшин, бо й звертався до неї через старійшин Урука.

Внутрішній двір теж був темний, ледь освітлений місяцем, що виринав з-за хмар. Однак і цього вистачило, щоб Шамхат помітила охоронців, вишикуваних попід стінами. Вона пройшла повз них, брязкаючи дзвіночками на ногах, і це її трохи розсмішило. Невже, її так бояться? Втім, хоч би й так. Вона служить Гашанні, могутній володарці життя і смерті. Вона поборола дикого чоловіка Енкіду й змусила його служити Уруку, вбити разом з Більґамесом демона Хуваву з Країни кедрів. І чудово знала, що найчастіше битву виграє не сила, а підступ.

Перед ними постав чоловік. Дороге намисто зблиснуло в нього на шиї.

— Ти спізнилась, Шамхат, — сказав він суворо. — Мій пан не звик чекати. Ходімо!

Він повів Шамхат через подвір’я до напівосвітленої великої бенкетної зали, де пахло дуже дорогими пахощами. На ложі сидів чоловік, ні молодий, ні старий, з ретельно поголеною головою, без прикрас на грудях, а біля його ніг сидів писар, шкрябаючи щось на табличці. Чоловік, не дивлячись на Шамхат, відпустив писаря, відпустив слугу, що привів її до нього, а тоді окинув жінку швидким, але чіпким, поглядом:

— Ти голодна? Поїж!

Наче знав, що вона сьогодні не обідала й не вечеряла. Шамхат підійшла до низенького столика. Білі коржі, фініки, виноград і мед. Ні риби, ні м’яса. Хіба можна від того дістати силу? Та наступної миті їй перехопило подих. На столі лежала та нещасна золота шпилька з рожевою квіткою. Шамхат відсахнулась і відступила.

— Не бійся, тут немає мух, — спокійно мовив пан з Ніппура. Шамхат скам’яніла. У голові озвався тупий біль. Тільки боги могли це знати!

Він простягнув їй прикрасу:

— Візьми свою шпильку, Шамхат. Вороні було важко донести цю річ аж сюди…

Шамхат несміливо ступила вперед. Тільки бог міг приручити цього птаха. Вона не зможе звідси втекти. Вона у владі цього чоловіка, а у дворі вартівники, сильні, як бики. Якщо вона не догодить йому, він віддасть її на поталу своїй охороні.

— Дякую, пане, — видушила вона з себе.

І ніби ненароком встромила собі шпильку у вигин ліктя, щоб переконатись, що це не сон. Видно, зачепила жилу, бо кров аж бризнула.

Чоловік тихо засміявся:

— Вколола руку, щоб не боліло серце? Ох, Шамхат, Шамхат, я бачу, що