Читати книгу - "Холодна Гора"

— Ніхто з моїх близьких друзів не був заарештований.

— Цього не може бути. Ви мусите назвати принаймні декілька прізвищ. Ми знаємо, що ви мали особисті стосунки з ворогами народу. Назвіть їх.

— Знав, зрештою, побіжно кількох іноземців та колишніх іноземців, котрі були заарештовані.

— Хто вони?

— Ганс Штралер, Карол Негер, Лусі Геман, Ервін Андерс. Останнього знав дещо ближче за інших.

Я назвав таким чином ім’я людини, яка мала стати для мене дуже небезпечною. ДПУ послідовно застосовуватиме до неї всілякі засоби тиску, що звичайно вживає непідконтрольна секретна поліція, щоб домогтися зізнань, у яких би вона звинуватила мене як контрреволюціонера, й тим самим дала потрібні формальні підстави для мого арешту.

Полевецький записав імена й задав мені одне чи два питання про те, де й коли вони були заарештовані й чому, та як я про те довідався й так далі. Він з великою старанністю записав мої відповіді й тоді дав підписати протокол. Нарешті підвівся й запропонував мені піти слідом за ним.

Коли ми вийшли з кімнати, він замкнув її на ключ.

— Чекайте в коридорі, доки я повернусь. Я пішов до начальника.

Я став поблизу сходів. Коридором із поспіхом снували гебісти в добре скроєних мундирах, молоді стенографістки, люди в цивільному, мабуть, таємні агенти, урядовці чи представники радянських органів. Знов і знов конвоїри вели на допити в’язнів. Їхні обличчя були бліді й схудлі, їхній одяг пом’ятий. По важкій ході було видно, що вони зацьковані та виснажені, а їхні згаслі очі свідчили про відсутність будь-яких надій. Але я був занадто стурбований своєю власною долею, щоб приділяти багато уваги цим людям. Чи вирішиться вона зараз на нараді Полевецького з його начальником? Нарада тривала довго. Мабуть, формальності вимагали багато часу. Адже без згоди прокурора ніхто не може бути заарештований, а саме для отримання цієї згоди й потрібне виконання деяких формальностей. Можливо, вони якраз готують необхідні звинувачувальні матеріали, щоб оформити від імені НКВС і санкціонувати в прокурора постанову про мій арешт? Накинуться потім на мене солдати, заберуть мою краватку, пояс, ножик та шнурки й спровадять до камери. І через декілька тижнів я матиму такий самий вигляд, як і оці нещасні, яких проводили повз мене. Ось один із них із солдатом попереду з’явився в коридорі й попростував до сходів. Солдат затримався на хвилину над сходами, заклацав пальцями й прислухався. Я вже декілька разів спостерігав цю процедуру. Тим часом у відповідь вдалині пролунало таке ж саме клацання. Тієї ж самої миті солдат видав своєму підопічному наказ: «До стіни!» В’язень повернув своє обличчя до стіни. Через деякий час інший конвоїр піднявся східцями зі своїм в’язнем — геркулесової будови чоловіком у формі офіцера Червоної армії. Неможливо було встановити його звання, бо відзнаки були зірвані з його одягу. Його крок ще був стройовим, обличчя засмагле й голова ще не пострижена. Мабуть, був щойно заарештований. Подумалось: «Чи й він по декількох тижнях стане таким, як і інші?» Коли обидва пройшли, перший солдат рушив зі своїм підопічним униз. Я зрозумів, що в’язні не повинні бачити один одного.

Але ж я ще вільний? У мене ще є час, я можу спуститись сходами вниз до дверей і вийти на вулицю. Але ж вартовий, напевне, не випустить мене без дозволу Полевецького. Я тримав у своїх руках перепустку й розглядав її зблизька. Можу ж я зробити підпис сам? Адже через браму проходять щогодини сотні людей. Вартовий, що явно був із селян, не міг пам’ятати підписів усіх начальників, які мають право підписувати перепустки. Таких було в будинку десь близько сотні. Він, напевне, дозволить мені вийти. А що як до підпису потрібно ще й печатку? Все одно треба спробувати. Що я втрачу?

Але що потім? Іти додому? Через годину прийдуть і заберуть.

Поїхати до Москви й там заховатися? Але хто захоче дати мені притулок? Усі мої приятелі відомі ДПУ, мене в них шукатимуть. Не можу ж я наражати друзів на небезпеку. Ні, мені нема де заховатись, бо кожен негайно видасть мене, в тому числі й ті, хто мені співчуватиме. Великий страх кидав свою тінь навіть на найвідважніших.

Адже кожен, до кого я звернуся з проханням про притулок, може подумати, що це провокація ДПУ. Отже, сховатися всередині країни неможливо, лишається тільки втеча за кордон. Але це вдавалося лише в одному випадку на мільйон спроб. Сама лише моя поява біля кордону означатиме негайний арешт.

Згодом прийшла думка поїхати до Москви й віддатися під опіку австрійського посла. Але тут же я відхилив цю свою ідею і навіть засоромився її. Радянські люди, комуністи, погодяться радше загинути, аніж дозволити собі рятуватися за допомогою капіталістичних урядів.

Але чи не є то чистим божевіллям? Навіщо мене арештовувати?

За те, що я в глибині душі ненавидів тиранію Сталіна над партією за цілковиту ліквідацію свободи не лише в країні пануючого класу, але й у пануючій партії? Але ж вони не могли знати моїх думок. Ніде й ні з ким я про це відверто не говорив, навіть з найближчими приятелями. Навіщо їм мене арештовувати? Але ж опинився за гратами Штралер, який, певно, не був гіршою за мене радянською людиною.

Чи, може, зізнався після кількох місяців арешту, що є агентом гестапо? У всякому разі представник НКВС заявив про це на загальних зборах Вуглехімічного інституту, а це гебісти чинять лише тоді, коли мають у руках підписані зізнання своїх жертв. «Як то все в лихої години робиться? Штралер, я впевнений, ніколи не був агентом гестапо, у чім я з легкістю можу поручитися своєю головою. Чому ж він підписав такі зізнання? Чи його до того примусили? Але навіщо?» Штралер був вірною радянською людиною