Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

знай заходився сміхом. А що вельми дорожився своїм дипломатичним постом, то пісні й такі смішні міни, які він корчив на вулиці, зараз же зганяв з обличчя відрух ляку: ану ж його кривляння побачить хтось із вищого світу, а надто з міністерства. «Диви, яка ловкенька телеграфісточка, — кидав він, штовхаючи ліктем похмурого барона, — я знав її, але потім вона, паскудниця, дійшла до розуму! О, посильний із «Ґалереї Лафаста», чи ж не диво, га! Леле, директор з міністерства торгівлі! Аби тільки не помітив мого жесту! Ще нашепче міністрові, а той мене — в пасив, а я ж не пасивний, щоб йому пасувати». Пан де Шарлюс нетямився з люті. Нарешті, щоб скоротити цю кляту прогулянку, він наважився дістати листа й дати прочитати послові, але попрохав його нікому не пробалакатися, бо хотів навіяти думку, що Чарлі ревнивець, а отже, його кохає. «Головне, — додав він тоном невиправного добряги, — не нашкодити».

Перш ніж вернутися до Жюп’єнової майстерні, автор вважає за потрібне сказати, як би йому було прикро, коли б читача шокували такі химерні образи. З одного боку (що не так важливо), багато хто гадає, ніби в цій книжці аристократію виведено звироднілішою за інші верстви. Нехай і так, але нічого дивного тут нема. Найдавезніші родини, зрештою, втілюють у червоному крюкастому носі й випнутому підборідді — характерні ознаки дивної для всіх «раси». Але серед таких стійких і дедалі виразніших рис є й риси незримі, а саме: нахили й уподобання.

Серйознішим тут підходом — аби лише його довести — було б сказати, що все це нам чуже і що треба черпати поезію з того, що нам близьке. Звичайно, мистецтво, добуте з простої буденщини, існує і його ділянка, може, найбільша. А проте, далебі, високі поняття, навіть краса можуть породжуватися вчинками і формами свідомости такими далекими від наших почуттів і вірувань, що до нас вони не доходять; вони відкриваються нам як безглузде видовисько. Що може бути поетичнішого, ніж Ксеркс[13], Даріїв син, який звелів парити різками море за те, що воно поглинуло його кораблі?

Одне напевне: Морель, користаючися з влади, яку врода давала йому над дівчиною, переказав їй — нібито від себе — баронове зауваження, бо вираз «спарю чайку» геть-то зник із жилетної, як назавше зникає з салону найближча подружка, яку хтось приймав щодня і з якою з тієї чи іншої причини порізнився або яку прагне сховати і зустрічатися таємно. Пан де Шарлюс був задоволений зникненням «спарю чайку», він побачив у цьому доказ свого впливу на Мореля і вибавлення одної-однісінької плями на досконалостях молодої дівчини. Врешті, як усі люди його десятка, бувши щирим другом Мореля та його майже нареченої, їхнім палким сватальником, він був не від того, щоб роздмухувати між ними більш чи менш безневинні звади, а сам, стоявши поза — і понад — цими звадами, доставався олімпійцем, достоту, як його брат Базен. Морель заявив панові де Шарлюсу, що кохає Жюп’єнову сестреницю і хоче з нею женитися; барона ж тішило те, що він супроводжує в цих візитах свого юного приятеля, граючи ролю майбутнього весільного батька, поблажливого й скромного. Він розкошував душею.

Сам я переконаний, що «спарю чайку» походило від самого Мореля і що в любовному засліпленні молода кравчиха перейняла його від коханого, хоча цей вислів і різав вухо, коли лився потік її гарної мови. Її меткий язик у парі з добрими манерами, протекція пана де Шарлюса — все це привело до того, що багато її клієнток ставилися до неї як до приятельки; запрошували на обід, уводили до свого кола, а дівчина на все питалася дозволу в барона, та ще й у такі дні, які його влаштовували. «Молода швачка у світі? — вигукне хтось. — Годі в таке повірити!» За подібного підходу, так само малоймовірне те, що Альбертина одвідувала мене колись опівночі, а нині живе зі мною. І, може, таке було б неймовірне з іншою, але не з Альбертиною, кругом сиротою, яка жила так вільно, що спершу я взяв її в Бальбеку за коханку посильного, дівчину, чиєю найближчою родичкою була пані Бонтан, яка ще в пані Сванн дивувалася єдино поганим манерам сестрениці, а тепер заплющувала очі, надто якщо це могло звільнити її від Альбертини, запевняючи їй багатий шлюб, з якого б і тітка підлаталася. (У найвищому світі вельможні й зубожілі матері, підшукавши синові багату наречену, живуть коштом молодят, дістають у подарунок хутро, авто, гроші синової, але саму її не люблять, хоча й уводять у світ.)

Можливо, настане день, коли швалі (особисто мене це не шокує) вийдуть у світ. Жюп’єнова сестриниця, бувши винятком, не могла ще виступати очевидною провісницею, одна ластівка не робить весни. Хоч би там що, а колись навіть скромне становище Жюп’єнової сестриниці в товаристві когось зачіпало, то тільки не Мореля, бо він у дечому виявляв таку несосвітенну глупоту, що не лише вважав дівчину, в тисячу разів розумнішу від нього, за «дурненьку» (може, тільки тому, що та кохала його), а й мав за шукачок пригод, перебраних швачок у ролі дам вельми високопоставлених осіб, які її гостили і запрошення яких вона приймала з усією скромністю. Природно, то були не Ґерманти, навіть не їхні знайомі, а багаті, елегантні буржуазки, такі вільнодуми, що не вважають за ганьбу приймати в себе кравчиню, й заразом досить сервілістичні, аби знаходити втіху в тім, щоб протеґувати дівчині, яку його високість барон де Шарлюс одвідує (з найкращими намірами) кожен Божий день.

Кому задум цього шлюбу подобався найбільше, то це баронові, тепер він гадав, що Морель від нього не втече. Здається, ніби Жюп’єнова сестриниця, трохи не дитиною, «вкусила гріха». І пан де Шарлюс, вихваляючи її перед Морелем, був би й радий відкрити очі своєму другові (на того напав би сказ), щоб у такий спосіб посіяти незгоду. Бо пан Шарлюс, хоча й страшенний вовкодух, уподібнювався до багатьох добрих людей, які вихваляють когось, щоб довести власну доброту, але стережуться як вогню спасенних і нечастих на людських устах слів, здатних запевнити згоду. Попри це, барон уникав усіляких інсинуацій, і то з двох причин. «Якщо я