Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

href="#n_12" title=" Кало, Дусе, Пакен — паризькі кутюр’є. ">[12] дешевим швачкам, то у вас буде зовсім не те». — «Ба ні, я не збираюсь іти до дешевої кравчихи, знаю, це буде небо і земля, та все ж мені цікаво збагнути, чому в них вийде не те». — «Ви ж добре знаєте, що пояснювати я невгарна, я дуринда, балакаю як мугирка. Вся сіль у фасоні, крою, що ж до хутра, я можу озватися за вас до мого кушніра; принаймні, хоч не злупить із вас. Так все ж у вісім-дев’ять тисяч франків вам це влетить, однак». — «А шлафрок, від якого так погано пахне? Він був на вас колись увечері. Такий похмурий, пухнастий, цятатий, гаптований золотом, наче крило мотиля?» — «А, то сукня Фортюні. Ваша знайома може цілком ходити в нім удома. У мене такого добра чимало, я вам покажу, можу навіть подарувати котрусь, як це справить вам утіху. Але мені більше хочеться, щоб ви побачили сукню моєї кузини Таллейран. Я напишу їй, хай пришле на якийсь час». — «А ще у вас такі прегарні черевички, це теж Фортюні?» — «Ні, я здогадуюсь, що ви маєте на увазі, це золочене шевро ми знайшли в Лондоні, роблячи справунки з Консуелою Манчестерською. Це щось незвичайне. Позолота там якась загадкова, золота шкіра, та й годі, а посередині діамантик. Сердешна дукиня Манчестерська померла, та коли вам так цікаво, я напишу місіс Варвік чи місіс Мальборо, хай підшукає щось подібне. А чи не маю я такої шкіри ще? А що як це можна зробити тут? Подивлюся ввечері й дам вам знати».

Оскільки я будь-що намагався відійти ще до повернення Альбертини, часто, полишаючи дукиню, я здибав на подвір’ї барона де Шарлюса з Морелем. Вони йшли до Жюп’єна пити чай — верх блаженства для барона. Наші стежки не завше перехрещувались, але чапала ця парочка подвір’ям щодня. Гідне уваги спостереження: чим сталіша звичка, тим вона нікчемніша. Вражати можна, лише роблячи щось експромтом. Натомість життя безглузде, життя, коли маніяк зрікається сам усіх радощів і нариває на себе ярмо, — таке життя майже не змінюється. Щодесять років хтось цікавий міг би знайти безталанника, що спить у пору, коли годилося б жити, а виходить із дому, коли на вулиці можна тільки життя рішитися, і п’є крижані напої, коли перегрівся і ризикує підхопити нежить. Щоб усе це поламати раз і на все, досить невеличкого зусилля, досить одного дня. Але саме таке життя і випадає на долю безвільним людям. їхні вади — це другий лик такого сірого животіння, убогість якого могла б скрасити тільки воля. Ці дві іпостасі можна б ураховувати однаковою мірою, говорячи про щоденні візити де Шарлюса й Мореля до Жюп’єна. Тільки раз цією щоденною звичкою струснула буря. Сестрйниця жилетника якось запропонувала Морелеві: «От що, приходьте завтра, я спарю вам чайку». Барон цілком слушно визнав цей вираз за надто вульгарний в устах тієї, кого він збирався зробити майже своєю синовою, а що любив напинати мокрим рядном і кипіти гнівом, то замість попросити Мореля прочитати дівчині добру молитву, дорогою назад тільки те й робив, що лютував. «Бачу, ці «туше» та «октави» не вельми попали вам у «такт» і відбили нормальний нюх, якщо ви дали, щоб цей смердючий вислів «спарю чайку» — за п’ятнадцять, як я гадаю, сантимів — посмів образити своїм клоачним духом мої королівські ніздрі? Коли ви завершуєте соло на скрипці, чи було таке, щоб замість бурхливих оплесків чи ще вимовнішого мовчання, бо мовчання передає незмогу утримати не те, на що така щедра ваша наречена, а схлипи в перехопленому горлі, я віддячився б тим, що взяв та й пукнув?»

Коли підлеглого так переганяє на гречку шеф, його неодмінно виживають. Але скараскатися Мореля було б для пана де Шарлюса катастрофою; побоюючись, що зарвався, він почав докладно, зі смаком розбирати дівочу вроду, вихваляти її, ненароком докидаючи в бочку меду ложку дьогтю. «Вона чарівлива. Ви музика, і вона звабила вас своїм голосом, справді прегарним, коли вона бере верхні ноти, ніби очікуючи акомпанементу вашого сі-дієзу. Її нижній регістр мені подобається менше: очевидно, це пов’язане з триярусною будовою її чудернацької тонкої шиї, яка все пнеться та пнеться догори. Зате її силует, на відміну від цих сумнівних подробиць, мені подобається більше. Вона шваля, вміє орудувати ножицями, так ось, хай вистриже для мене з паперу свій силует».

Чарлі не слухав цієї хвали; він залишався байдужий до захоплених відгуків про свою наречену. Баронові він відповів: «Гаразд, малий, я намилю їй голову, більше вона так не скаже». Коли чудовий скрипаль називав де Шарлюса «малим», він не забував, що здався б йому на сина. Він говорив це не так, як сказав би Жюп’єн, а з тією простотою, що за певних стосунків вимагає, аби перекреслення вікової різниці мовчазно випереджало симпатію. Симпатію вдавану в Мореля; в інших — симпатію щиру. Саме в цю добу пан де Шарлюс отримав листа: «Любий Паламеде! Коли ми з тобою побачимося? Дуже тужу за тобою і часто про тебе думаю. Твій до останку — П’ЄР». Пан де Шарлюс сушив собі голову, метикуючи, хто б то воно з його родичів дозволив собі писати так запанібрата. Певна річ, той має йому бути добре знаний, проте рука невідома. Всі княжата, яким готський альманах присвячує кілька рядків, кілька днів крутилися в голові пана де Шарлюса. Нарешті адреса на звороті конверту все з’ясувала; автор листа був «стрілець» із картярського клубу, куди іноді заглядав пан де Шарлюс. Той «стрілець» не вважав за зухвальство писати в такому тош до пана де Шарлюса, навпаки, барон йому вельми імпонував. Йому здавалося, що було б сухо не «тикати» тому, хто не раз його цілував і тим самим — уявляв він у своїй наївності — засвідчив свою щиру прихильність. У глибу душі пан де Шарлюс був у захваті від такого панібратства. Якось він навіть провів уранці маркіза де Вогубера, аби показати йому листа, а тим часом тільки Богові відомо, як барон не любив блукати вулицями з маркізом де Воґубером! Бо той, озброєний моноклем, одно розглядав зустрічних молодиків. Ба більше, почуваючи себе вільніше з бароном, він говорив мовою, від якої пана де Шарлюса пересмикувало. Він переіначував на жіночий лад усі чоловічі імена та ще й через свою пришелепкуватість уважав цей жарт за дуже дотепний і