Читати книгу - "Женька Жменька-Едісон"

— Винахідник! Геній! Едісон нещасний! Не прикидайся дурником, я ж знаю, що ти не спиш. Не думав я, що ти такий мстивий! Це ти мені за те, що тоді бляшанку з бичками замість алмазів на примус поставив, еге? То я ж не хотячи, ти ж знаєш. А ти навмисне…? — Дурника знайшов. Нечесно так!

Цього всього Женька стерпіти, звичайно, не міг. Він сів на ліжку так раптово, ніби в ньому розпустилася пружина.

— Ти що, серйозно вважаєш, що це я навмисне?

— А то не навмисне?! Шукай собі дурнішого помічника, з мене досить!

— Дурнішого за тебе я навряд чи знайду.

— Що-о?

І хто його знає, чим би все це закінчилося, якби не зайшов дядько Захар.

— Доброго ранку, — сказав він, — освоювали душ нової конструкції?

— Це Женька хотів… — почав було Котя, але так і не доказав, що ж хотів Женька.

— Все ясно. Значить, квити? Ти його гарячою бляшанкою по голові, а він тобі на голову холодної води.

Женька насуплено мовчав. Він зрозумів, що тато, мабуть, дещо про нього написав дядькові Захарові.

— Дуже мені подобаються ті винахідники, — вів далі дядько Захар, — які до пуття цвяха не вміють забити, а беруться проектувати кібернетичну машину.

— Цвяхи забивати я вмію! — вперто сказав Женька.

— Це я до прикладу сказав, а взагалі у таких умільців, як ти, цвяхи крутяться під молотком, як локшина, а пальці в синяках. Ну, гаразд. Ідіть умиватися по-справжньому, бо сон у вас уже, мабуть, не вдасться, постіль мокра.

Увечері того ж таки дня дядько Захар зайшов до хлопців і запитав:

— Хлопці, а ви бачили коли-небудь, як сходить сонце?

— Бачили, — не дуже впевнено відповіли хлопці, які, по правді кажучи, не дуже твердо пам'ятали, бачили вони коли-небудь по-справжньому схід сонця чи це їм тільки снилося.

— Все ясно, — засміявся дядько Захар. — Завтра побачите. Тільки майте на увазі, розбуджу дуже рано, ще й сіріти не почне. Лягайте спати зарання, бо хто розіспиться — мені довго будити ніколи, піду сам.

— Хіба ми діти, — насупився Женька, — що нас треба будити? Скажете о шостій годині встати — будь ласка, встанемо!

— І ти хочеш влітку о шостій годині ранку бачити схід сонця? Ну-ну! Ні, голубчику, доведеться встати трохи раніш. А зараз спіть!

І дядько Захар вимкнув світло.

Женька позіхнув так смачно, що й Коті захотілося позіхнути. Котя, широко розкривши рота, позіхнув, але закрити рота сил у нього вже не вистачило, і він так і заснув з відкритим ротом.

І тільки-но він заснув, як його тут-таки розбудили. (У всякому разі, йому так здалося). Треба було йти на полювання, треба було йти зустрічати схід сонця.

… Небо було якесь незвично сіре, зовсім не таке, як над Чорномор'ям. Спершу хлопцям навіть здалося, що збирається на дощ і то сірі хмари облягли небо. Але, роздивившись краще, вони розгледіли на небі кілька блідих мерехтливих зірок. Далебі, такого кольору досвітнє волинське небо. Десь дуже далеко-далеко на обрії синів ліс. Хлопців це здивувало. Адже вдень вони бачили, що ліс був набагато ближче. А прямо перед ними стелилася якась біла ковдра, і простягалася вона аж до далекого лісу.

«То, мабуть, цвіте ця… як її…» — намагався пригадати Женька назву рослини, яку вони бачили з вікна вагона. Тоді їм сказала, що то цвіте, сусідка по купе, старенька бабуся, але зараз Женька ніяк не міг пригадати цю назву. «А до лісу, мабуть, попойдемо», — встиг тільки подумати Женька, як вони увійшли в ліс.

Ліс обступив їх раптово з усіх боків, і тільки тепер Женька зрозумів, що те біле попереду, що так відсувало ліс, було зовсім не квіт гречки (від несподіванки Женька раптово згадав, як звали ту рослину), а густий туман. Цей туман розрізав навпіл ліс, а тепер розрізав навпіл і їх самих: і дядька Захара, і Котю, і його — Женьку.

Це був незвичайний туман — і не холодний, і не вогкий, а якийсь невловимий. Все навкруги прояснилося, як на фотопапері. До неба хтось Домішав крапельку синьки, і зорі від того ставали блідішими, а ліс вже був не сіро-синій, а сіро-зелений. Чорними залишилися тільки ялини.

Власне, ялина була єдиним деревом, яке впізнавав і відрізняв від інших дерев Женька. Ялину не впізнати — це був би сором. Але решта дерев і кущів, як для Женьки, так і для Коті, залишались тільки деревами і тільки кущами. Навряд чи й сонячного дня вони відрізнили б дуб від граба чи осику від ясеня, а про кущі, трави, квіти, чагарники і говорити нема чого. Ліс для них був темним лісом і вночі, і вдень, і вранці, і ввечері. Ліс для них був збіговиськом дерев і тільки! Ні, не тільки. Бо Котя раптом штовхнув Женьку в бік і радісно зашепотів:

— Дивись, берізка!

Авжеж, це справді була берізка, і Котя, гордий з того, що впізнав її, аж зупинився.

— Берізка, берізка, — повторював він пошепки.

Ви помітили, що в лісі увечері чи на світанку чомусь завжди хочеться говорити пошепки. Мабуть, ми цю звичку дістали в спадщину від наших пра-пра-пра і ще багато разів прадідів, для яких ліс був і другом, і ворогом. Адже тоді в лісі на них чигала небезпека, а може, й смерть за кожним кущем і за кожним деревом. Як тут не заговориш пошепки!

І раптом щось сталось у лісі. Всі це помітили, навіть дядько Захар