Читати книгу - "Знайти і затримати"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Максим запропонував піти на танці, але я відмовилась, щоб не сердити тітку пізнім поверненням. Юрко залишився зі мною і провів до самого двору. Не знаю, я забула, поцікавитись, чи була Клава з Максимом на танцмайданчику, бо на другий день вони навіть словом про те не обмовились.
Ми зустрічалися на пляжі й готувалися до наступного екзамену, бо на першому ніхто з нашої четвірки не зрізався. Я за ті дні славно засмагла, й Макс називав мене жартома шпротинкою, а я… я його Жаном Маре, на що Клавка насмішкувато чмихала.
У неділю ми знову ласували морозивом, гуляли і розважалися в парку, але не зайшли до кімнати сміху, мабуть, на догоду Клавці. А мені кортіло, бо надто кумедним робили Юрка ті дзеркала, невисокого, щуплого, в окулярах, схожого на пуголова.
Вже коли розходились, Юрко нагадав, щоб не забули про завтрашню поїздку до лісу. Домовилися зустрітись на розі моєї вулиці вранці. Чого Юркові туди забаглося — не казав. Треба, і все. Ми й перестали допитуватись. До того ж набридло щодня вилежуватися на пляжі. Я тільки зауважила, що треба повернутися до шістнадцятої години.
І от у понеділок я визирнула о пів на дев'яту на вулицю — Юрко вже чекав, поблискував окулярами, поглядав і на дорогу, звідкіля мали з'явитись Макс із Клавою, і сюди, на тітчину хату, нетерпляче посмикував плечем, на якому висіла на ремінці чорна, кругла сумка. Чекав. Нехай.
Я ще півгодини покрутилася по кімнатах, вірніше перед трюмо, розглядала себе зі всіх боків, порівнювала з Клавою, і дійшла висновку, що не поступалася їй ні в чому. Навіть була перевага — коса, а в неї — коротка стрижка під хлопчика. І що Макс знайшов у Клавці? В мене аж виступили сльози на очах… Боже, Марино, сказала сама собі, яка ти заздрісна, схаменися.
Коли вивела свою «Чезету» за ворота, на вулиці вже стояли всі троє з червоною «Явою». Я під'їхала до них. Вони зустріли мене захопленими вигуками, тільки Клавка мовчала. Мабуть, заздрила, бо з прихованою зневагою промимрила:
— Моторусалка…
Я вдала, ніби не почула. Юрко невміло, з острахом всівся позаду мене.
— Ми їдемо попереду, — сказав він Максові. — Я покажу, де звертати зі стежки в ліс.
— А хіба не все одно? — здивувався Макс.
— Ні, от побачиш, — серйозно заперечив Юрко.
— Приготував нам якийсь сюрприз, — таємниче прошепотіла Клава, приклавши пальця до губів.
Юрко зніяковіло всміхався…
Я газонула й помчала нашою вулицею до залізничного насипу. Юрко тикався носом, підборіддям мені в спину, і я відчувала, що він боїться випасти з сидіння. В оглядовому люстерці бачила позаду нас Макса й Клаву на мотоциклі. — Клавка невимушено тримала Макса за талію, визирала з-за плеча, мружачись від зустрічного вітру. Я б теж із задоволенням так його обійняла.
Невдовзі ми дісталися насипу й поїхали попід ним. Скоро постав зеленою стіною ліс. До мене притисся Юрко й гукнув на вухо:
— Марино, праворуч стежка — нам туди.
Я повернула до нього голову — він торкнувся губами моєї щоки й злякано відсахнувся. Я ледве не засміялась. Ох і телепень!
— Добре!
Звернула на стежку, над якою з'єднувались кропи дерев, і ніби впірнула в зелений тунель, де зовсім не відчувалася спека, Через кілька хвилин виїхали на галявину.
— Гальмуй, Марино, гальмуй, — сказав Юрко.
Я поставила «Чезету» під липою, поруч спинив «Яву» Макс. На галявині лежала замшіла колода, над землею витикався дах зруйнованої, осілої землянки, біля неї — обгорілий стовбур могутнього дуба.
— І чого ми сюди приїхали? — знизав плечима Максим. — На пляжі краще,
— Справді, Юро, чого? — докинула я.
Юрко дивився на землянку й мовчав. Ми перезирнулись, нічого не розуміючи. Юрко вийняв із сумки довгий газетний пакунок, розгорнув його… Букет квітів! Ми здивовано витріщилися на нього.
— Оригінально, Юро, Марина зуміє оцінити, — першим отямився і з'єхидничав Максим.
У мене мимоволі зайнялися вуха і щоки.
— Але навіщо так далеко їхати? І на пляжі міг би подарувати, — ображено проказала Клава, мабуть заздрячи мені.
Проте Юрко мов не чув тих реплік і квітів мені не дав, а підійшов до землянки, поклав їх на неї й похилив голову, застиг, наче до чогось прислухався, і м» ні тої миті теж чомусь тривожно стислося серце. Навіть Макс уже не наважувався заговорити.
— Вічна тобі пам'ять, Кіндрате Федоровичу, — тихо сказав Юра.
— Який Кіндрат Федорович? — запитав Макс. — Ти про кого?
— Про свого дідуся. Він тут партизанив… — Юрко поправив окуляри й повернувся до нас. — Сьогодні виповнилося двадцять п'ять років із дня його загибелі. Ось я й хотів вшанувати його пам'ять.
Нам стало незручно й соромно, і ми уникали Юркових лагідних очей, ніби чимось завинили перед ним. Долинувпротяжний гудок паровоза, аж у мене по спині пробігли мурашки.
— Чого ж ти відразу не сказав? — докірливо запитала Клава.
Ми сіли, на колоду її на кілька хвилин запало мовчання…
— Ми ні разу не говорили про війну, — Клава зітхнула. — Як тут тихо і… сумно, і чомусь хочеться плакати…
— Розкажи, Юро, про свого дідуся, — попросила я його.
— Він пішов на війну 27 червня. Потрапив під Києвом в оточення, втік з полону, прибився до партизанського загону. Підривав ешелони, мінував дороги й мости, сидів у засідках… У сорок третьому, ось тут, табір оточили фашисти. Цілий день відбивали їхні атаки. Вранці карателі підвезли вогнемети. Партизани кинулись на прорив. На дідусеві загорівся одяг. З гранатою він стрибнув на кулеметників… Оце і все, — закінчив Юрко.
Вражені, ми мовчали. Я дивилася на галявину і мов заново бачила її: понівечений, обгорілий дуб, зруйнована землянка… Відлуння війни, мовчазні свідки нерівного бою і героїзму…
— Хто тобі розповів такі подробиці? — поцікавився Максим.
— Звідси недалеко
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знайти і затримати», після закриття браузера.