Читати книгу - "Гіркий сміх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тому, що сподівався застати на кінцевій зупинці ще один автобус. Автобуса там не було. Але, на жаль, він зустрів поліційну машину.
Гунвальд Ларсон окинув Крістіансона й Кванта холодним убивчим поглядом.
— Зустрів радіопатруль із Сульни, що збочив за межу свого району на відстань кинутого камінця. Ну, то скільки ви стояли з заведеним мотором, переїхавши передніми колесами через межу міста?
— Три хвилини, — відповів Квант.
— Швидше чотири або й п'ять, — поправив його Крістіансон.
Квант невдоволено скосив на нього оком.
— І бачили когось на вулиці?
— Ні, — відповів Крістіансон. — Нікого не бачили, поки не з'явився чоловік з собакою.
— Отже, це доводить, що злочинець не міг утекти ані по Норра Сташунсгатан, ані на південь, по Норрбакагатан. Коли відкинути, що він шмигнув на подвір'я товарного складу, то залишається тільки одна можливість — Норра Сташунсгатан у протилежному напрямку.
— А як… звідки ви знаєте, що він не сховався на подвір'ї товарного складу? — запитав Крістіансон.
— Це єдине місце, де ви не затоптали всього, що можна побачити. Ви забули зайти за огорожу і все там розмісити.
— О'кей, Гунвальде, ти переміг, — сказав Мартін Бек. — Добре. Тільки ти, як завжди, страшенно довго все пояснюєш.
Ці слова підбадьорили Крістіансона й Кванта, і вони з полегкістю перезирнулися. Але Гунвальд Ларсон зразу ж сказав:
— Якби у ваших макітрах було трохи розуму, ви б сіли в машину, погналися б за вбивцею і спіймали б його.
— Або самі загинули б, — понуро мовив Крістіансон.
— Коли я спіймаю того типа, то хай мене дідько вхопить, як я не притягну вас знов сюди, — сердито сказав Гунвальд Ларсон.
Квант зиркнув на стінний годинник і спитав:
— Нам можна вже йти? Моя дружина…
— Так, — мовив Гунвальд Ларсон. — Забирайтеся до біса. — І, уникаючи погляду Мартіна Бека, додав: — А чого вони не думають?
— Дехто не може так швидко думати, — лагідно сказав Мартін Бек. — Звичайно, детективів це не стосується.
XI
— Тепер треба подумати, — енергійно мовив Гунвальд Ларсон, захряснувши за собою двері. — Нарада в Гаммара рівно о третій. За десять хвилин.
Мартін Бек, що сидів з телефонною трубкою біля вуха, сердито глянув на нього, а Кольберг буркнув від своїх паперів:
— Наче ми не знаємо. Думай сам на голодний шлунок і побачиш, що з того вийде.
У Кольберга рідко псувався настрій; між іншим, це бувало тоді, коли він пропускав сніданок чи обід. А він досі мав би щонайменше тричі попоїсти, тому був дуже похмурий.
— Чого ти сердишся? — сказав Мартін Бек.
Він поклав трубку, підвівся, зібрав свої папери й підійшов до Кольберга.
— Телефонували з лабораторії. Вони нарахували там шістдесят вісім вистріляних гільз.
— Якого калібру? — запитав Кольберг.
— Того, що ми й думали. Дев'ятиміліметрові. Нема якихось доказів, що шістдесят сім із них вистрілені не з тієї самої зброї.
— А шістдесят восьма?
— З «вальтера» калібру сім і сімдесят п'ять сотих міліметра.
— Крістіансонів постріл у дах, — констатував Кольберг.
— Саме так.
— Отже, принаймні виходить, що стріляв, мабуть, тільки один божевільний, — сказав Гунвальд Ларсон.
— Виходить, що так, — погодився Мартін Бек.
Він підійшов до схеми і обвів лінією середні, найширші двері автобуса.
— Так, — сказав Кольберг, — він мав стояти там.
— А це пояснює…
— Що саме? — запитав Гунвальд Ларсон.
Мартін Бек не відповів.
— Що ти хотів сказати? — спитав Кольберг. — Що це пояснює?
— Чому Стенстрем не встиг вистрілити, — сказав Мартін Бек.
Гунвальд Ларсон і Кольберг вражено глянули на нього.
— Ет, це вже ти фантазуєш, — сказав Гунвальд Ларсон.
— Так, ви маєте слушність, — погодився Мартін Бек, задумливо потираючи двома пальцями перенісся.
До кімнати ввірвався Гаммар у супроводі Ека та представника прокуратури.
— Почнемо обговорення, — енергійно сказав він. — Вимкніть усі телефони. Ви готові?
Мартін Бек сумно глянув на нього. Так само вривався до кімнати Стенстрем, зненацька, без стуку. Майже завжди. Це його дуже дратувало.
— Що там? Вечірні газети? — запитав Гунвальд Ларсон.
— Так, — відповів Гаммар. — Дуже втішні матеріали.
Неприязно дивлячись на газети, він розіклав їх на столі. Заголовки були набрані великими жирними літерами, але тексти не давали багато відомостей.
— «Це злочин сторіччя», — каже видатний спеціаліст з розслідування вбивств, Гунвальд Ларсон із стокгольмського карного розшуку», — почав цитувати Гаммар. — «Це найжахливіше видовисько з усіх, які мені довелось бачити у своєму житті». Два знаки оклику.
Гунвальд Ларсон відкинувся на стільці й невдоволено насупив брови.
— Ти опинився в гарному товаристві, — зауважив Гаммар. — Міністр юстиції також сказав тут своє слово: «Треба припинити цей дев'ятий вал беззаконня й злочинності. Поліція мобілізувала всі людські й технічні ресурси, щоб негайно спіймати, вбивцю». — Він оглянув усіх і додав: — Отже, це й є ті ресурси.
Мартін Бек висякався.
— «Уже тепер сотня найздібніших криміналістів з цілої країни бере безпосередню участь у слідстві, — знов прочитав Гаммар, показуючи на одну з газет. — Такого розмаху ще не знала історія нашої вітчизняної криміналістики».
Кольберг зітхнув ї схопився за голову.
— Ну й політика, — промурмотів Гаммар сам до себе. Він шпурнув газети на стіл і запитав: — Де Меландер?
— Розмовляє з психологами, — відповів Кольберг.
— А Ренн?
— Чергує в лікарні.
— Звідти є якісь новини?
Мартін Бек похитав головою і сказав:
— Весь час
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіркий сміх», після закриття браузера.