Читати книгу - "Плавучий острiв"

— Пане Менбаре, — каже Івернес, — заклинаю вас ім’ям Аполлона, стережіться надто збуджувати нашу цікавість! Ви наче повторюєте весь час одну з тих музикальних фраз, що її кінцевого акорду не діждешся…

- І це кінець кінцем утомлює слух! — додає Себастьян Цорн. — Хіба ж не час сказати нам, як зветься це незвичайне місто?

— Ще не час, дорогі гості, - відповідає американець, поправляючи пенсне на своєму куцому носі, - почекайте кінця нашої прогулянки, а поки що продовжимо…

— Перш ніж продовжувати наш огляд, — каже Фрасколен, відчуваючи, що до його цікавості долучається якесь невиразне занепокоєння, — я хочу зробити одну пропозицію.

— Яку?

— Чому б нам не піднятися на дзвіницю церкви святої Марії, до самого шпиля, щоб ми змогли відтіль побачити…

— Ні в якому разі! — вигукує Калістус Менбар, струшуючи своєю величезною головою зі скуйовдженим волоссям. — Не зараз… пізніше…

— А коли ж? — питає віолончеліст, якому вже набридли ці таємничі виверти.

— Наприкінці нашої екскурсії, пане Цорне.

— Отже, ми повернемось до цієї церкви?

— Ні, дорогі друзі, наша прогулянка закінчиться відвідинами обсерваторії, а її вежа на цілу третину вища за шпиль цієї церкви.

— Але, зрештою, — наполягає Фрасколен, — чому б не використати слушної нагоди?

— Тому що… це зіпсує мені весь ефект!

Немає жодного способу витягти іншу відповідь із цієї загадкової особи.

Нічого не поробиш, доведеться підкоритися, і наші парижани і далі уважно знайомляться з другою частиною міста. Оглядають торговельні квартали, кравецькі, шевські й капелюшні майстерні, пекарні й м’ясні, бакалійні, овочеві та інші крамниці. Калістус Менбар, якого раз у раз вітають перехожі, відповідає на привітання з пихатим задоволенням. Він ревно хвалить усе поспіль, мов штукар, що показує різні чудеса. А язик його працює безперестанку, наче сільський дзвін у свято.

О другій годині опівдні квартет добирається до околиці цієї частини міста; чепурні садові грати, прикрашені квітами й виткими рослинами, відгороджують його від полів, округла лінія яких зливається на обрії з блакиттю неба.

Роздивляючись навкруги, Фрасколен занотовує собі дещо, та сповіщати про це товаришів вважає за передчасне. Вся ця дивина, безперечно, з’ясується на вежі обсерваторії. Фрасколен зауважує, що сонце опинилося на південному сході, в той час як о цій годині йому належить бути на південному заході.

Є над чим поміркувати людині з допитливим розумом, як у Фрасколена, і він починає дошукуватися розгадки цього чортовиння, «розчортовинювати свій мозок», як каже Рабле[32], та раптом Калістус Менбар дає інший напрямок його думкам…

— Панове, — вигукує він, — трамвай рушає за кілька хвилин. Поїдемо в порт…

— В порт? — дивується Себастьян Цорн.

— О! До нього щонайбільше одна миля, а ця подорож дасть вам можливість помилуватися нашим парком!..

Якщо є порт, то він повинен бути розташований по той чи інший бік міста на каліфорнійському березі. Та й справді, де йому бути, як не на узбережжі?

Артисти, трохи спантеличені, сідають в елегантний вагон; де вже є чимало пасажирів, які тиснуть руку Калістусові Менбару (та у нього до біса знайомих), і електричний двигун мчить їх уперед.

Калістус Менбар має цілковиту рацію називати парком місцевість, що простяглась поза містом. Куди не глянеш, скрізь алеї, що губляться вдалині, зелені галявини, рівні чи зигзагуваті ряди фарбованої огорожі навколо лісових заповідників, молоді гайки: тут можна побачити дуби, клени, буки, каштани, залізні дерева[33], в’язи й кедри, ще молоді, тут співає й щебече сила найрізноманітніших пташок. Це справжній англійський сад, де вирують струмки, де на клумбах пишно буяють квіти у всій своїй весняній красі й свіжості, де розкинулись зелені хащі чагарника і змішались різні ґатунки рослин: велетенські, як в Монте-Карло, геранії, помаранчі, оливи, цитринові, мастикові дерева, олеандри, алое, камелії, далії, олександрійські білі троянди, гортензії, білий і рожевий лотос, південноамериканські пасифлори, пишні сузір’я фуксій, сальвій, бегоній, гіацинтів, тюльпанів, крокусів, нарцисів, анемонів, ірисів, цикламен, орхідей, кальцеолярій, деревистої папороті; є також і рослини тропічного поясу: канни, фінікові й кокосові пальми, смокви, евкаліпти, мімози, банани, гойяви, тиквенні дерева — одне слово, все, що вимогливий аматор забажає побачити в найбагатшому ботанічному саду.

Івернес, завжди схильний вдаватись у спогади старовинної поезії, напевне, уявляє собі, що опинився серед буколічної[34] природи «Астреї»[35]. Та й справді, на свіжо-зелених луках тут блукають вівці, проходжуються поза огорожею рудуваті корови, а лані, козулі й інші струнконогі представники лісної фауни стрибають поміж купами кущів, і залишається тільки пошкодувати про відсутність чарівних пастухів і пастушок із романів Д’Юрфе. А замість річки Ліньйон струмить крізь поля свої животворні води ріка Серпантайн, звиваючись між положистими пагорбками.

Проте тут все здається штучним. Саме це спонукає схильного до іронії Пеншіна запитати:

- І це все, що ви зробили, щоб забезпечити себе річками?

— Річками? А навіщо вони? — відповідає Калістус Менбар.

— Щоб мати воду, під три чорти!

— Воду… себто рідину, звичайно шкідливу, насичену мікробами, тифозними й іншими?

— Припустимо, але її можна очистити…

— Навіщо завдавати собі стільки мороки, коли так легко виготовляти цілком гігієнічну воду, очищену від усякого бруду, навіть газовану або, за бажанням, залізисту.

— Ви самі виготовляєте воду? — питає Фрасколен.

— Звичайно, і постачаємо житловим приміщенням холодну й гарячу, так само