Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

— Хіба вам лише тридцять?

— Так, хлопці. Тільки тридцять, а вигляд маю, бачте, на всі п’ятдесят. Більше шести років протрубив у польських тюрмах і таборах, потім майже чотири — у гітлерівських. Одне слово, «візитна картка» досить солідна, як то кажуть, не гріх і похвалитися. Тим більше — в день оцього «ювілею».

— А за що ж ви сиділи при Польщі?

— Про мене піклувалася «рідна» польська поліція, чимало клопоту їй завдавав...

— Ви, напевне, комуніст? — здогадується Володя.

— Як вам сказати, хлопці? Мабуть, що так, але справи мої не гучні. Давно те було...

Хлопці були вражені почутим. Справді, їм здавалося, що Сигізмундові не менше п’ятдесяти років. На це вказували і густа сивина, й глибокі зморшки на обличчі. Тільки очі, теплі й привітні, ще не втратили молодого блиску і живої виразності, притаманної молодим, енергійним, вольовим людям.

— Якщо не секрет, то скажіть, Сигізмунде, що ж мала до вас «рідна» польська поліція? — допитується Жора.

— Та які тут секрети? Брав участь у повстанні в Лодзі на початку тридцятих років. Поліції це дуже сподобалося,— Сигізмунд при цьому гірко всміхнувся,— от і взяли мене. Відтоді й почалася моя десятирічна «екскурсія» по тюрмах і таборах — спочатку в буржуазній Польщі, а потім транзитом, без пересадки — в гітлерівському рейху... Ех, хлопці, якби вдалося дожити до перемоги над фашизмом і вийти на волю, то передовсім узявся б писати мемуари. Треба, щоб світ знав, що ми пережили... Завжди я намагався дружити з радницями, допомагати їм. Часто вони допомагали мені. Ось і недавно, в Мисловіцькому штрафному пересильному таборі...

— Ви були там? — вражено запитав Володя.

— Де я тільки не був. У Мисловіцах перебував три місяці тому.

— А в якому блоці?

— В четвертому. Двадцята камера. А що?

— Два місяці тому я теж там гибів,— зітхнув Володя. — І також у четвертому блоці, в тій же двадцятій камері.

— Та невже? — щиро здивувався Сигізмунд. — Така дивна випадковість... То ти теж натерпівся від старости камери Бубнового Туза і його холуя Стодвадцятьтрикуплети? За цими типами давно вже плаче шибениця.

— Уже не плаче. Обоє вони знищені.

— Як? Розкажи, розкажи...

— Ви ж, мабуть, знаєте, що вдвох вони щодня пиячили й грали в карти на золото. Багато коштовних речей ховали вони в своїх матрацах і подушках. Ну, в’язні й використали те. Бубнового Туза задушили вночі, а вранці пояснили есесівцям, що задушив його, п’яного, холуй, бо програв йому в карти все, що мав. Есесівці знайшли в матрацах та подушках золото, а тому повірили, що так воно й було, і знищили того холуя, а золото забрали собі. — Володя не сказав Сигізмундові, що й сам був причетний до відчайдушної акції.

— Молодці! Собакам і смерть собача. Ти порадував мене, Владеку, гарною звісткою в день мого сумного ювілею. Дужо вдячний тобі.

— Це ми вам дякуємо,— відповів Володя,— Ми не забудемо вашої доброти, Сигізмунде... Але як вам вдалося стати штубовим?

— Уявіть собі,— щиро зізнався Сигізмунд,— його величність випадок. У в’язниці я добре навчився грати в карти. І ось це знадобилося. Після кар’єру, як і ви, потрапив у другий блок. Тут нас вишикував п’яний блоковий і питає: хто вміє добре грати в карти? Всі мовчать. Тоді він вирішив заохотити: хто виграє в нього — одержить буханець хліба, а якщо програє — матиме двадцять п’ять нагаїв. Ніхто не зголошувався, а я вирішив ризикнути. Мені пощастило — і ось уже місяць випробовую долю.

— Ну і як проходить це випробування?

Сигізмунд важко зітхнув:

— Складно. Спочатку все йшло блискуче. Мабуть, із сотню разів підряд вигравав я у блокового. Він, ошелешений такою майстерністю, вирішив зробити мене своїм тренером і партнером у групових іграх на збіговиськах запеклих картярів з числа вищих промінентів, які щодня збираються в центральному блоці і грають на коштовності й золото. Тому й зробив мене штубовим і поселив у ці панські покої. Днів зо три ми напружено тренувалися. Картяр готував мене до виходу у «вище товариство», тобто на нічну картярську оргію в центральний блок, а я вчив його, як треба грати і як грати не слід, розкривав секрети і тонкощі найпоширеніших варіантів, доводив, що віртуозне артистичне махлювання — це також своєрідне мистецтво, але покладатися треба не на нього, а на суворий математичний розрахунок, врахування різних вірогідностей, слід також розвивати власну математичну пам’ять — тренувати її і вдосконалювати. Тоді це буде мистецтво справжньої гри, а не віртуозне шахрайство. «Але ж там всі шахраюють!» — обурювався Картяр. «На те вони і шахраї, щоб шахраювати»,— відповідав йому я. Так ми й не дійшли згоди щодо методики гри і спільних дій, але все ж пішли в центральний блок. Та грати мені там не довелося. Мій червоний вінкель політв’язня прийшовся не до смаку бандитам, зокрема старості табору Бруно, який зразу ж витурив мене і дав зрозуміти, щоб не попадався йому на очі. Ось і сиджу тут. Поки що якось тримаюсь, але становище моє дуже хистке й ненадійне...

— Справді,— зітхнув Жора,— вам не позаздриш.

— А ви думали як? Все це гірше, ніж здається на перший погляд. Я вже каюсь, що вискочив, як Пилип з конопель, з проклятою грою в карти. Ходжу тепер — як по лезу бритви. Уявіть собі: у цій панській штубі я лише один політичний, а решта — кримінальники: вбивці, бандити, садисти з числа імперських німців і польських фольксдойче, які особливо ненавидять мене. От