Читати книгу - "Месник"

– Ми завжди готові до виборів. Як піонери. Будемо розширювати сферу впливу.

– Що слід робити?

– Не квапся, скажу… Навряд чи зрадієш.

Сашко раптом зрозумів, що все, що відбувалося, – у минулому, що з наступної хвилини, із наступного слова Валентина Валентиновича почнеться інше життя. Небезпечне життя. Не помірний ризик, а непередбачувана небезпека буде визначати можливість прожити на день більше. Він починав боятися майбутнього.

– Я ще нічого не сказав, а ти вже так глибоко задумався Про що, Олександре? Випий і слухай.

Сашко занервував, одним духом випив коньяк, дістав сигарету, зламав, з другої спроби закурив…

– Потрібні серйозні провокації. Не на рівні «лівих» листівок і мітингів. Перше. Підсунете взятку меру. У нього інтереси в бензиновому бізнесі. Тобі подзвонить господар однієї АЗС, про все домовтеся, обставте. Потім доведеш до відома нашої людини в УВС. Після арешту мера ми дамо розшифровку розмов його приймальні і зама з деякими людьми в столиці. За нашими даними, на його захист, на відмивання мера від опублікованої компри, – а ви її пропустите через обласну газету, – це друге, до речі, – приїдуть депутати і його колеги. Нехай мітингують, не звертайте уваги, не займайте. Приїде депутат і від нас, недруг мера. Хто – повідомлю потім. Його автомобіль разом із ним має вибухнути в центрі міста. Це третє.

Сашко незчувся, як докурив до фільтра. Страх виріс із маленької клітиночки до розмірів Сашкового тіла. Він почув кожне слово шефа, засвоїв, запам’ятав, осмислив. Миттєво осмислив. Зрозумів, що життя прекрасне, але коротке. Що сите, багате, прекрасне життя треба відпрацьовувати. Що приходить час віддавати. Що нічого не проходить. Що все проходить. Що Бог не фраєр…

– Мовчиш? Правильно мовчиш. Усмоктуй, засвоюй, бо все це потрібно буде зробити. І зробити так, щоб комар… Сам розумієш.

– Та ця робота, Валентине Валентиновичу, не те що за ґрати веде, а…

– У могилку, кажеш? Усі ми смертні, – перехрестився шеф. – А ти так зроби, щоб по лезу пройти і не впасти, не порізатися, організуй, доручи…

– Кому?!

– Мені тебе вчити? Дурень ти, Олександре, хоч і розумний! Азіатці доручи.

– ?!

– Оберігаєш її? А вона зможе. Навчена. Скільки ж я тобі втокмачувати буду, що багато речей у житті зручніше і безпечніше робити чужими руками?! Що свідки й учасники – це провал на дев’яносто дев’ять відсотків…

Шеф в емоційному пориві скинув чарку зі столу.

– Як ти розумієш, живі свідки й учасники… Я завжди вважав тебе одним із кращих, Олександре.

– Я зрозумів, Валентине Валентиновичу. Скільки у мене є часу, щоб усе підготувати?

– А от приїдеш і будеш готувати. Зателефонує господар АЗС, назове годину «х», – із цього моменту все і закрутиться. Ти, головне, розумно і чітко поясни все азіатці. Краще зроби це в ліжку, там вона заперечувати не буде, – реготнув шеф. – Будь-яка закохана лялька під час сексогону погоджується на все.

– Я… так… ми… завжди все…

Шеф уважно подивився на співрозмовника, налив коньяк.

– Давай, Олександре, вип’ємо за нас. Якщо ми зараз за нас не вип’ємо, жодна сволота цього не зробить. З розумом будемо справу робити – все облаштується і жити будемо довго…

Виїхали рано. Мовчали. Сашко безперервно курив, видно було, що не виспався. Модест спробував було розпитати про розмову з шефом, але він тільки буркнув:

– Потім!

У затишному кемпінгу припаркувалися випити кави.

– Ех, Модю, не тільки тобі поставили задачу! – дивлячись в одну точку, простогнав Жабов.

– Так що, і на тебе, й на мене чекають великі справи? – спробував пожартувати Окунь.

– Ти собі уявити не можеш, які справи на нас чекають…

Сашко різко підвівся, швидко сів у джип, сильно хряснув дверцятами, чого собі ніколи не дозволяв.

Коли вечірні вогні рідного міста намалювалися вікнами, вітринами і світлофорами, Модест не витримав:

– Та що ж ти мовчиш? Чим ти так стурбований?

Сашко видихнув дим.

– Тепер, Модю, перш ніж крок зробити, ой як подумати треба. От цим я і займаюся.

– Думай, думай.

– Я думаю і тобі, між іншим, раджу, – кивнув однокласник, підрулюючи до офісу.

Зустрілися, немов не бачилися вічність.

– Не розумію, як я жив без тебе.

– Ти не жив, ти, нещасний, жалюгідно існував.

– Ну як тут?

– Тепер нормально.

– А було?

– По-всякому…

– Розказуй.

А що розказувати? На офіс ніхто не нападав, хоча чужі були помічені – щодня на годинку-другу паркувалась недалеко тачка з гоблінами. Які претензії? Зупинилися хлопці поговорити. Усі ходили озираючись, але ніхто нічого не примітив. Ніхто, окрім Лани. У той же день, коли Модест виїхав, їй подзвонили, помовчали в слухавку. А коли вийшла з будинку, примітила високого хлопця в джинсовому костюмі. Вів її у місто й назад. Обережно визирнула через фіранку, хлопець сидів на приступці з газетою. Пізно увечері вимкнула світло, подивилася знову. «Джинсовий» саме передавав пост носатому білявому пацану. Зібрала необхідне, через горище перебралася в сусідній під’їзд і, вибравши момент, прошмигнула під стінкою за будинок. Біля будинку Модеста озирнулася – нікого.

«Або не знають, де живе, або знають, що виїхав…»

Ще декілька разів зникала. Не боялася, уміла постояти за себе, не бажала просто весь час бути на очах у супротивника. В офіс приїздила на таксі з різних точок міста. Увечері водила за собою хвіст по магазинах і кафе, а потім уміло позбувалася.

– Я міцно спала у твоєму ліжку, твій запах мене заколисував.

– Пасли тебе, маленька моя? – здогадався.

– Угу… Лопухи. Зникала без зайвих рухів.

– Ні, треба розібратися раз і назавжди. І бійки тут не допоможуть, треба домовлятися.