Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Тоді наш рій пішов до села Лінин Великий на розвідку. Його населення було свідоме і добре зорганізоване, і наш рій повернувся з розвідки з цікавими новинами. Ми бачили червоноармійців у селі та навіть привели з собою "полонених" - радянських вояків, що втекли з Червоної Армії і шукали зв'язку з УПА. Місцеві хлопці передали їх нашій розвідці. "Дезертири" походили з Золочівщини і оповідали, що на фронтах гине багато наших хлопців, що їх більшовики свідомо женуть невишколених у бій на найбільш небезпечні становища. На полі бою комісари дострілюють ранених, щоб "не мучилися". Таких комісарів багато гине від куль радянських вояків і стріляють у них навіть ранені, не бажаючи загинути з їхніх рук. Розповідали також, що Америка дуже допомагає більшовикам - дає одяг, взуття, авта, зброю і харчі.

З села Тисовиця ми швидкою ходою завернули назад до нашої сотні, бо не були певні, чи в такому замішанні на фронтовій лінії, зможемо її знайти. Радянська артилерія обстрілювала наші ліси й околиці, а танки, що вже були попереду нас, обстрілювали дорогу з Старого Самбора на Турку. Ми наздогнали сотню перед селом Яблінка Нижня.

Маршуючи вночі ми зустріли іншу сотню нашого куреня, яка одержала доручення встановити зв'язок з нами. Від неї ми довідалися, що 20 вересня наші курені з усім обозом залишили Букове Бердо. Більшовицькі моторизовані з'єднання прорвалися через фронт в околиці Сянока і кілька радянських танків під'їхали до сіл поблизу Букового Берда. Їх помітили наші стрільці у Ступосянах. Вони заалярмували табір, і три курені та дві чоти з сотні Чорного поквапно відійшли на схід. По другій стороні фронту залишилися дві інші чоти Чорного. Ми ще довідалися, що коло Лютовиськ відбувся великий бій німців з радянським військом.

В селі Бориня ми зустрілися з відділами Рена, Байди і Євгена. Сотенний зголосив курінному прихід сотні і почав давати звіт, але курінний Рен тільки махнув рукою і сказав, що нема часу говорити, бо більшовики наступають нам на п'яти і треба якнайскорше дістатися в Майданські ліси і там пробувати прорватися через лінію фронту в більшовицьке запілля. Після спільного переходу фронту, сотні мали діяти окремо в різних теренах.

Поспішним маршем ми пішли на південь; минули села Висоцько Нижнє, Копчин, Висоцько Вижнє, Матьків, Мохнате Долішнє, Сморже, Феліцієнталь й Аннаберґ.

Військо було втомлене і радо зупинилося б, але треба було обходитися без відпочинку. По дорозі наша сотня одержала свій приділ "залізних порцій", що їх роздано стрільцям по роях. Такі порції інші сотні дістали ще на Буковому Берді.

По селах ми майже не затримувалися. Незабаром гарматні набої розривалися вже недалеко поза нами.

На дорогах ми бачили поперевертані авта, вози, мотоциклі, ровери і навіть ранених вояків, здебільша з мадярських з'єднань. Ранені просили помочі, але мадяри, не зважаючи, що це свої, залишали їх і втікали полями до свого кордону.

Наші стрільці збирали зброю, амуніцію з авт і возів та всяке інше. Найбільше шукали ми за брезентовими палатками, бо вони були дуже потрібні проти дощів.

Стрільці одержали суворий наказ не рухати "залізних порцій". Ці порції були добре спаковані в полотно і щільно зашиті: сушена риба, сухарі, м'ясні консерви, трохи сушених овочів і горох. З нашим обозом ми гнали багато худоби, здебільша волів і на тачанках везли законсервоване м'ясо в бочках. У балці було понад 200 коней, деякі запряжені в тачанки, а інших уживали командири. Наша валка тягнулася кілька кілометрів. Усіх вояків було біля дві і пів тисячі.

Осінь була гарна і суха, ночі місячні, ясні, і все це давало нам змогу перебувати без упину в поході. Йшли ми і днями і ночами — фронт то доганяв нас, то переганяв. Фронтової лінії не можна було устійнити, бо танки вривалися клином наперед і замикали той чи інший терен. Деякий час ми маршували битим шосе над рікою Стрий. Деколи скорочували дорогу та йшли полями або бічними доріжками.

У Тухольці і Рикові курінний наказав зліквідувати увесь зайвий баґаж. Ми залишили частину речей у селян, а частину заховали в криївках. Залишили ми теж гармати і амуніцію та деякі тачанки. Міномети і тяжкі кулемети нав'ючили на коней.

В околиці Тухольки і Рикова мадяри покидали свої становища і відходили на південь до кордону. Наші стрільці почали в їхніх таборах "організувати" всяке добро, головно шатра, шинелі, коци і мішки з сухарями. Стрільці недоїдали, варити не було часу, і вже другий тиждень ніхто не їв гарячої страви. Наша "організація" не подобалась мадярам і їх старшини заявили нашому курінному, що ми розтягаємо їх обоз. Здогадуючись до чого може дійти, стрільці поховали заздалегідь по хатах усі "зорганізовані" речі, головно брезентові палатки. Під час збірки курінний зганьбив нас гостро; дісталось і чотовим та ройовим. Але коли перед очима мадярських офіцерів переведено обшук по наших наплечниках і не знайдено нічого з того, що пропало в мадярському таборі, тоді курінний заявив мадярам, що це мусіла бути якась помилка, і мадярським офіцерам не лишалося нічого іншого, як перепросити за турботу і відійти до своїх.

У Рикові розв'язано одну з наших сотень і стрільців відпущено додому. Ця сотня була зорганізована наприкінці нашого перебування на Буковому Берді і тому її стрільці не перейшли достатнього вишколу. Невишколені і незагартовані, вони перевтомлювалися форсовним маршем і почали хворіти. Після розв'язання сотні дехто залишився по місцевих "кущах", дехто повернувся до своїх сіл.

Кінчався другий тиждень нашої мандрівки. Починалася холодна, дощиста осіння пора. Наша колона продовжувала маршувати на схід в напрямі Тухлі. По дорозі ми зустрічали, як і раніше, мадярів, що навантажені зброєю й амуніцією йшли нам напроти. Це були переважно сапери. Вони не розуміли, чому ми йдемо в сторону фронту і дивувалися коли ми відповіли що переходимо фронт, щоб бити більшовиків в запіллі.

З Тухольки ми пішли