Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Настрій "до дому" був такий міцний, що здавалось приїзд на рідну землю буде смертю полку. Одинока надія ще в тому, що козацтво мало горяче бажання дійти зі зброєю до "своєї" влади, щоби її, або привітати, або, коли вона справді реакційна... розігнати.

Нарешті 14-го грудня дістав я наказ на 15. захопити стації для пропуску ешелонів 5. дивізії і ранком 15-ого українська варта, без усяких ексцесів і збройного спротиву, обсадила стацію Столпці-Осиповщину, Мир. Але ґренадири Наливайківського куріня мітінґували, висловили недовір'я командуванню і не виконали наказу. Зі Шевченківцями сталося ще гірше; спроба захопити Синяву не мала успіху, і Росіяни почали зосереджувати проти них свої сили...

Дня 16. грудня, під вечір, через Столпці проїхав перший ешелон 5. дивізії, але... розброєний.

Не знаю, хто так впорядкував, але ця дивізія їхала через Минськ по-панськи ешелонами, а в Минську її зустріли відділи червоної ґвардії та, спокійнесенько розброївши у вагонах, відправили дальше.

На стації Столпці командуючий нашою залогою запропонував командуванню та козакам 5-ої дивізії озброїти їх із наших запасів та запасів Осиповщинських складів зброї, але ті рішуче заявили, що їх і так везуть на Україну, де зброї досить...

Цей випадок вплинув достаточно розкладаючо; до того ще в розташування 3. куріня полку прибули якісь два людці, які нібито мали посвідку від військового міністерства України та передали, що українська влада не бажає бачити таких "самочинних" формацій, що створилися на фронті з російських частин, а формує нову українську армію, так, що для тих Українців, які є в російських рядах, найкраще вертатись найскорше домів, де їх вже пляново притягнуть до української армії...

Чи треба ще з'ясовувати, що сталося?...

Сотні полку 17. та 18. грудня мітінгували та винесли рішучу постанову: "демобілізація домой".

Годі було протиставитись стихії, треба було вибирати: чи зберігти бодай вигляд організованности, чи, викликавши ексцеси, все одно лишатися без людей.

Як не тяжко було, але 18. грудня видано наказ про демобілізацію полку, в якому зверталося до всіх свідомих свойого обов'язку перед Народом Українським старшин та козаків із закликом не здавати зброї, а виїздити на Україну зі зброєю з тим, щоби здати цю зброю тільки українській владі. Тих же старшин та козаків, які вважали для себе негідним покинути боротьбу та дезорганізовано потайки продиратися домів, та хто своєю честю уважав прийти до своєї влади, як частина і принести їй свої кріси та скоростріли, своє ім'я полкове, щоби вона рішала як повестися з полком далі – тих закликали лишитися під полковим прапором до кінця та пробиватися на Україну.

Почалась демобілізація. До штабу полку зносили та звозили зброю, вози, амуніцію.

В стодолах фільварку складали цю покинуту зброю, а її було багато, бо полк перебрав від дезертирів та розклавшихся штурмових полків усе їх майно, щоби взяти його зі собою на Україну. В інших стодолах та клунях громадили амуніцію, а на толоках довкола лаштували у великий табор вози.

Сортовано коні: найліпші залишилися до походу, інших випускали на Божу волю, бо не було рук ані їх харчувати, ані доглядати.

Шкода було бідної тварини. Її таки засуджувалось на голодову смерть. Видовище вихудлого коня, що з голоду обсмикує стріхи чи обгризає плоти і паде трупом біля них – було звичайним малюнком російської демобілізації на всьому близшому й дальшому запіллю, по задах армії.

Село не могло вмістити всіх покинутих коней, не годно було їх прохарчувати, а в той же час в глибині держави орали людьми й коні були на вагу золота. Але як вб'єш у голову такому "демобілізованому", що треба взяти та довести на Україну коня! До дому та й годі! А про коней мусить подбати старшина. А як?

Тяжко, але все ж таки не дезерція, – не хаос. Демобілізуються по черзі: хто бере зброю, дістає посвідку з правом везти її та підписує зобов'язання здати її правній українській владі.

Треба було ще якось управильнити залишення тої зброї, що її складено в штабі полку, і всього майна, що його лишалось. Пощастило знайти представників революційної білоруської влади та їм здати все, що лишалось за реєстрами та поквітуваннями.

Одночасно з наказом про демобілізацію розроблено по сотнях плян адміністративно-господарчої підготовки для прориву: для всіх, хто йде на прорив, взяти хліба та харчів на 10 діб, скільки змога набоїв, але щонайменше 200 на рушницю, 30 тисяч на скоростріл, зайві чоботи, які пощастить дістати, і теплий одяг. Брати скільки мога більше возів, щоби значна частина козаків могла їхати. Посадити на коні скільки вистарчить сідел та здатних верхівців.

Демобілізація посувалася швидко. Збільшувались запаси зброї у стодолах, чорніли все нові та нові чотирокутники залишених возів (звозилося майно українського та двох російських "ударних" полків). Блукали все нові та нові череди безпритульних, голодних коней-кістяків. Попри штаб полку проходили групи демобілізованих частинно зі зброєю, яких вели теж демобілізуючіся старшини.

Безнадійність та зневіра стискали серце тих, хто надриваючись працював в штабі полку, щоби кермувати тією аґонією частини; здавалося, що нікого не зістанеться, щоб рятувати бодай честь того імени, що ми собі прибрали на шефа: імени кошового Костя Гордієнка. Сумно сидів гурток штабових старшин та козаків у напівтемній салі старого панського будинку литовського типу фільварку та слухав гри ад'ютанта полку на плачучому старому фортепіяні (Олекси Ґригоріїва, нині вже покійника, шо вмер під час визвольної боротьби на сухоти як командант бригади Київської Дивізії). Плакали пісні про зруйновання Січи – про неволю-недолю.

Стало тихо. І в цій тиші писар полку козак Іваненко висловив загальну думку: "Чи залишиться хто, бодай прапор домів віднести…"

Спокійно на це відповів командант полку, що як інших не буде, то він відвезе – кінь добрий, якось пощастить.

З несподіваним поривом зірвався з місця на своїх зранених ногах сотник Андрієнко і сказав: "Анумо поклянемось усі один одному, ще не