Читати книгу - "Коли боги сміються, Джек Лондон"

здавалась не дивнішою за безліч інших дивних вчинків білих дияволів. В наступні тижні А-Чо часто з цікавістю споглядав А-Чоу. Йому мали відтяти голову гільйотиною, яку вже споруджували на плантації. Цій людині вже не бачити ні похилого віку, ані саду, де можна зажити спокійно. А-Чо розважав і міркував над питаннями життя і смерті. Власна доля його не турбувала. Двадцять років - це лишень двадцять років. Омріяного садка доведеться довше почекати, оце й тільки. Він був молодий і, як усі азіати, відзначався великою терплячістю. Що ж, він чекатиме двадцять років; до того часу кров у нього охолоне, і він повніше оцінить мирний спокій свого саду. А-Чо придумав назву: Садок Вранішнього Спокою. Цілісінький день потому він був щасливий; у нього з’явилося натхнення, і він склав повчальну приповідку про переваги терплячості; ця приповідка дуже втішила в’язнів, особливо Вон-Лі й А-Тона. А-Чоу, однак, вислухав її без великого захоплення. Голову його мали відокремити від тулуба так скоро, що він зовсім не потребував терплячості, щоб дочекатися цієї події. Він уволю палив, смачно їв, солодко спав і зовсім не вважав, що час тягнеться повільно.

Крюшо був жандарм. Він прослужив двадцять років у колоніях, побував скрізь від Нігерії та Сенегалу до південних морів, проте за ці двадцять років розуму йому не прибуло анітрішки. Він лишився такий самий тупий і обмежений, як і замолоду, коли жив у селі на півдні Франції. Він любив дисципліну й боявся начальства; для нього вся різниця між богом і жандармським сержантом полягала тільки в мірі рабської покори, з якою їх слід трактувати. Власне кажучи, сержант важив для нього куди більше, ніж бог. Слуги божі промовляли до нього раз на тиждень - у неділю,- в інші дні бог був далеко, а сержант звичайно десь поблизу.

Саме Крюшо випало привезти тюремникові письмове розпорядження верховного судді передати до рук жандарма особу А-Чоу. Але трапилось так, що напередодні ввечері верховний суддя влаштував бенкет на честь капітана й офіцерів французького військового корабля. Рука йому тремтіла, коли він вранці писав розпорядження, а очі так боліли, що він його навіть не перечитав. Зрештою, він списував на той світ якогось там китайця. Отож суддя не помітив, що не дописав останньої літери в прізвищі А-Чоу. В розпорядженні стояло «А-Чо», і коли Крюшо вручив папір тюремникові, той передав йому А-Чо. Крюшо посадовив зазначену особу поряд з собою у візок, запряжений парою мулів, і вони поїхали.

А-Чо зрадів, вийшовши з в’язниці на залитий сонцем обшир. Він сидів поруч із жандармом і всміхався. Зауваживши, що мули везуть їх на південь, до Атімаоно, він усміхнувся ще ширше. Напевне, Шеммер наказав, щоб його привезли назад. Шеммер хоче, щоб він працював. Гаразд, він працюватиме добре. Шеммер не нарікатиме на нього. День видався жаркий. Пасат ущух. Мули спітніли. Крюшо спітнів. А-Чо спітнів. Але А-Чо спека була за іграшку. Три роки працював він на плантації під палючим сонцем. Він усміхався, і його усмішка була така добродушна, що навіть тупоголовий Крюшо здивувався.

- Ти, я бачу, дивак,- врешті промовив він.

А-Чо кивнув, і його лице засяяло ще дужче. На відміну від судді, Крюшо розмовляв з ним по-канакському - а цю мову знали усі китайці, а також чужоземні дияволи.

- Чого б то я сміявся,- докірливо мовив Крюшо.- В такий день слід плакати, а не сміятися.

- Я радий, що вийшов з тюрми.

- Ну то й що? - знизав плечима жандарм.

- А хіба цього не досить? - відказав А-Чо.

- Значить, ти радієш тому, що тобі відрубають голову?

А-Чо глянув на нього розгублено й мовив:

- Адже я їду в Атімаоно, щоб працювати на плантації для Шеммера. Хіба ти везеш мене кудись в інше місце, не в Атімаоно?

Крюшо замислено погладив свої довгі вуса.

- Он воно що,- врешті мовив він, підстьобнувши правого мула.- То ти нічого не знаєш?

- Чого не знаю? - А-Чо вже потроху проймала тривога.- Хіба Шеммер не візьме мене на роботу?

- Після того, що спіткає тебе сьогодні, навряд,- зареготався Крюшо, смакуючи власний жарт.- Бачиш, після сьогоднішнього дня ти вже не зможеш працювати. Подумай сам: хіба може працювати людина без голови? - він штовхнув китайця під бока й захихотів.

А-Чо помовчав. Коли мули продріботіли що з милю під палючим сонцем, він запитав:

- А хіба Шеммер збирається відтяти мені голову?

Крюшо ствердно кивнув, осміхаючись.

- Це помилка,- поважно мовив А-Чо.- Я не той китаяга, якому мають відрубати голову. Я - А-Чо. Шановний суддя постановив, що я повинен відбути двадцять років у Новій Каледонії.

Жандарм засміявся. Ну й дивак цей китаєць: хоче обдурити гільйотину! Мули пробігли клусом через кокосовий гай і ще з півмилі берегом моря, що мерехтіло під сонцем, перш ніж А-Чо озвався знов.

- Але ж я не А-Чоу. Шановний суддя не казав, щоб відрубати голову мені.

- Та ти не бійся,- сказав Крюшо з добрим наміром утішити смертника.- Ця смерть не страшна. Раз - і все. Це не те, що тебе повісять, а ти дригайся й кривляйся хвилин зо п’ять. Це однаково, що зарубати курча сокирою. Цюкнув його по шиї - і голова відскочила. Те саме й з людиною. Цюкнув - та й уже. Зовсім не боляче. Про біль не встигнеш і подумати. Справді, не думаєш. Раз голови катма, то й думати нічим. Гарна смерть! Отак би і я хотів померти - швидко, в одну мить! Тобі просто пощастило. Ти б міг, наприклад, захворіти на проказу й поволі гнити живцем: один палець на руці відпаде, потім другий, й далі й на ногах те ж саме. Знав я одного - ошпарився окропом. Два дні мучився, ніяк не міг померти. Послухав би ти, як він горлав,- за кілометр було чути. А тобі що! Тобі це буде за іграшку! Чик! Ніж перерубає шию - та й по всьому. Може, ніж тільки залоскоче. Хто його знає? Кому довелося цього скуштувати, назад не повернувся, не розказав, як йому було.

Ці слова здались йому страшенно дотепними, і півхвилини він душився зі сміху. Щоправда, веселість його була почасти вдавана, але він вважав за свій гуманний обов’язок підбадьорити китаягу.

- Але ж я А-Чо,- затято повторив той.- Я