BooksUkraine.com » Класика » Гайдамаки, Шевченко Т. Г. 📚 - Українською

Читати книгу - "Гайдамаки, Шевченко Т. Г."

168
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Гайдамаки" автора Шевченко Т. Г.. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 16
Перейти на сторінку:
s2">Мене за вас по­ка­рає,

За гріх сей ве­ли­кий.

Просіть, си­ни! я про­щаю,

Що ви ка­то­ли­ки».

Зрівняв зем­лю, пок­рив дер­ном,

Щоб ніхто не ба­чив,

Де по­ляг­ли Гонти діти,

Голови ко­зачі.

«Спочивайте, виг­ля­дай­те,

Я швид­ко при­бу­ду.

Укоротив я вам віку,

І мені те бу­де.

І ме­не вб՚ють… ко­ли б швид­ше!

Та хто по­хо­ває?

Гайдамаки!.. Піду ще раз.

Ще раз по­гу­ляю!..»

 

Пішов Гонта по­хи­лив­шись;

Іде, спо­тик­неться.

Пожар світить; Гонта гля­не,

Гляне - усміхнеться.

Страшно, страш­но усміхав­ся,

На степ ог­ля­дав­ся.

Утер очі… тілько мріє

В ди­му, та й схо­вав­ся.

ЕПІЛОГ

 

 

Давно те ми­ну­ло, як, ма­ла ди­ти­на,

Сирота в ряд­нині, я ко­лись блу­кав

Без сви­ти, без хліба по тій Ук­раїні,

Де Залізняк, Гонта з свя­че­ним гу­ляв.

Давно те ми­ну­ло, як ти­ми шля­ха­ми,

Де йшли гай­да­ма­ки,- ма­ли­ми но­га­ми

Ходив я, та пла­кав, та лю­дей шу­кав,

Щоб доб­ру нав­чи­ли. Я те­пер зга­дав,

Згадав, та й жаль ста­ло, що ли­хо ми­ну­ло.

Молодеє ли­хо! як­би ти вер­ну­лось,

Проміняв би до­лю, що маю те­пер.

Згадаю те ли­хо, сте­пи ті безк­раї,

І батька, і діда ста­ро­го зга­даю…

Дідусь ще гу­ляє, а батько вже вмер.

Бувало, в неділю, зак­рив­ши мінею,64

По чарці з сусідом ви­пив­ши тієї,

Батько діда про­сить, щоб той роз­ка­зав

Про Коліївщи­ну, як ко­лись бу­ва­ло,

Як Залізняк, Гонта ляхів по­ка­рав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А сло­во за сло­вом сміялось, ли­лось:

Як ля­хи ко­на­ли, як Сміла горіла.

Сусіди од стра­ху, од жа­лю німіли.

І мені, ма­ло­му, не раз до­ве­лось

За ти­та­ря пла­кать. І ніхто не ба­чив,

Що ма­ла ди­ти­на у ку­точ­ку пла­че.

Спасибі, діду­сю, що ти за­хо­вав

В го­лові столітній ту сла­ву ко­за­чу:

Я її ону­кам те­пер роз­ка­зав.

 

Вибачайте, лю­де добрі,

Що ко­зацьку сла­ву

Так нав­ман­ня роз­ка­зую,

Без книж­ної спра­ви.

Так дід ко­лись роз­ка­зу­вав,

Нехай здо­ров бу­де!

А я за ним. Не знав ста­рий,

Що письменні лю­де

Тії речі про­чи­та­ють.

Вибачай, діду­сю,-

Нехай ла­ють; а я по­ки

До своїх вер­ну­ся

Та до­ве­ду вже до краю,

Доведу - спо­чи­ну

Та хоч крізь сон по­див­лю­ся

На ту Ук­раїну,

Де хо­ди­ли гай­да­ма­ки

З свя­ти­ми но­жа­ми,-

На ті шля­хи, що я міряв

Ма­ли­ми но­га­ми.

 

Погуляли гай­да­ма­ки,

Добре по­гу­ля­ли:

Трохи не рік шля­хетською

Кров՚ю на­пу­ва­ли

Україну, та й за­мовк­ли -

Ножі по­щер­би­ли.

Нема Гонти;65 не­ма йо­му

Хреста, ні мо­ги­ли.

Буйні вітри роз­ма­ха­ли

Попіл гай­да­ма­ки,

І ніко­му по­мо­ли­тись,

Нікому зап­ла­кать.

Один тілько брат наз­ва­ний

Оставсь на всім світі,

Та й той - по­чув, що так страш­но

Пекельнії діти

Його бра­та за­му­чи­ли,

Залізняк зап­ла­кав

Вперше зро­ду; сльози не втер,

Умер не­бо­ра­ка.

Нудьга йо­го за­да­ви­ла

На чу­жо­му полі,

В чу­жу зем­лю по­ло­жи­ла:

Така йо­го до­ля!

Сумно-сумно гай­да­ма­ки

Залізную си­лу

Поховали; на­си­па­ли

Високу мо­ги­лу;

Заплакали, розійшли­ся,

Відкіля взя­ли­ся.

 

Один тілько мій Яре­ма

На кий по­хи­лив­ся,

Стояв дов­го. «Спо­чинь, батьку,

На чу­жо­му полі,

Бо на своїм не­ма місця,

Нема місця волі…

Спи, ко­за­че, ду­ша щи­ра!

Хто-небудь зга­дає».

 

Пішов сте­пом сіро­ма­ха,

Сльози ути­рає.

Довго, дов­го ог­ля­дав­ся,

Та й не вид­ко ста­ло.

Одна чор­на се­ред сте­пу

Могила ос­та­лась.

 

Посіяли гай­да­ма­ки

В Ук­раїні жи­то,

Та не во­ни йо­го жа­ли.

Що му­сим ро­би­ти?

Нема прав­ди, не ви­рос­ла;

Кривда по­ви­ває…

Розійшлися гай­да­ма­ки,

Куди який знає:

Хто до­до­му, хто в дібро­ву,

З но­жем у ха­ляві,

Жидів кінчать. Та­ка й досі

Осталася сла­ва.66

А тим ча­сом ста­ро­дав­ню

Січ роз­руй­ну­ва­ли:

Хто на Ку­бань, хто за Ду­най,

Тілько і ос­та­лись,

Що по­ро­ги се­ред сте­пу.

Ревуть за­ви­ва­ють:

«Поховали дітей на­ших

І нас роз­ри­ва­ють».

Ревуть собі й ревіти­муть -

Їх лю­де ми­ну­ли;

А Ук­раїна навіки,

Навіки зас­ну­ла.

 

З то­го ча­су в Ук­раїні

Жито зе­леніє;

Не чуть пла­чу, ні гар­ма­ти,

Тілько вітер віє,

Нагинає вер­би в гаї,

А тир­су на полі.

Все за­мовк­ло. Не­хай мов­чить:

Така бо­жа во­ля.

 

Тілько ча­сом уве­чері

Понад Дніпром, гаєм

Ідуть старі гай­да­ма­ки,

Ідучи співа­ють:

«А в на­шо­го Га­лай­ди ха­та на по­мості.

Грай, мо­ре! доб­ре, мо­ре!

Добре бу­де, Га­лай­да!»

 

[Квітень-листопад 1841, С.-Петербург]

ПЕРЕДМОВА

 

 

По мові - пе­ред­мо­ва. Мож­на і без неї, так ось бач­те що: все, що я ба­чив над­ру­ко­ва­но­го,- тілько ба­чив, а про­чи­тав ду­же не­ба­га­то,- всю­ди є пе­редс­ло­во, а в ме­не не­ма. Як­би я не дру­ку­вав своїх «Гай­да­маків», то во­но б не тре­ба і пе­ред­мо­ви. А ко­ли вже пус­каю в лю­ди, то тре­ба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не ска­за­ли: «От який! хіба діди та батьки дурніші бу­ли, що не пус­ка­ли в лю­ди навіть гра­мат­ки без пре­дис­ловія». Так, да­лебі, так, ви­ба­чай­те, тре­ба пре­дис­ловіє. Так як же йо­го ском­по­но­вать? щоб, знаєте, не бу­ло і крив­ди, щоб не бу­ло і прав­ди, а так, як всі пре­дис­ловія ком­по­ну­ються. Хоч убий, не вмію; тре­ба б хва­лить, так со­ром, а гу­дить не хо­четься. Начнем же уже на­ча­ло кни­ги сице: ве­се­ло по­ди­виться на сліпо­го коб­за­ря, як він си­дить собі з хлоп­цем, сліпий, під ти­ном, і ве­се­ло пос­лу­хать йо­го, як він заспіває ду­му про те, що дав­но діялось, як бо­ро­ли­ся ля­хи з ко­за­ка­ми; ве­се­ло… а все­-та­ки ска­жеш: «Сла­ва бо­гу, що ми­ну­ло»,- а над­то як зга­даєш, що ми од­ної ма­тері діти, що всі ми слав՚яне. Сер­це бо­лить, а роз­ка­зу­вать тре­ба: не­хай ба­чать си­ни і вну­ки, що батьки їх по­ми­ля­лись, не­хай бра­та­ються зно­ву з своїми во­ро­га­ми. Не­хай жи­том-пше­ни­цею, як зо­ло­том,

1 ... 12 13 14 ... 16
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гайдамаки, Шевченко Т. Г.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гайдамаки, Шевченко Т. Г."