Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

Знаєте, нещодавно, коли я писала дуже особистий твір про наші з чоловіком стосунки, то зрозуміла, що всі засоби, чинні в поезії, цілком можна використовувати у прозі. Мій чоловік був камерною людиною, Поетом. Він написав багато поезій, але книжка вийшла тільки одна — моїми зусиллями, після його смерті. Вірші з цієї збірки створено в лікарні, коли він був уже паралізованим. На відміну від чоловіка, який не мав бажання друкуватися, я хотіла, аби мої твори були видані. Читачів у роману зазвичай більше, ніж у поезії.

До слова, якось я вирішила написати новелу про Алексіса Кюрверса та його чарівну дружину Марі Делькур. Марі була неймовірною особистістю, великою знавкинею Стародавньої Греції, лишила по собі багато наукових праць. І коли я почала писати, то зрозуміла, що заглиблююсь у Марі, пишу більше про неї — хоч Алексіса я знала ближче і працювала здебільшого з ним. Що ж поробиш, я сама — жінка…

Саме тому я так і не змогла до кінця зрозуміти Олексія Розумовського. Адже він — артист, співак, митець, отже — не політик. Але саме він став тією людиною, яка порятувала Україну.

Написаний вами роман про Мазепу отримав чимало премій. Якби ви писали його тепер, чи був би він іншим? Можливо, ви доповнили би його чи, навпаки, прибрали би деякі пасажі?

Чи був би «Мазепа» іншим? Будь-якому письменнику хочеться переробити вже зроблене на краще. Можу сказати тільки одне: використовуючи певний момент історії України і певних героїв, я хотіла розповісти історію одного кохання. Нічого іншого.

Я знаю, що зараз ви працюєте над продовженням «Доньки Петра». Про що йдеться у вашому майбутньому романі? І чому ви взялися за продовження?

Поштовхом до цього стало, з одного боку, те, що я дуже прив’язалася до своїх героїв. А по-друге, працюючи над «Донькою Петра», я зробила стільки нотаток, що використати всі їх в одній книзі було просто неможливо. Тож я подумала, що варто продовжити. Не знаю, добре це чи ні…

Я визначив би жанр, у якому ви працюєте, як «історико-психологічний роман»…

Слушне визначення. У всьому, що стосується історії, я дуже прискіплива. Романіст, зрозуміло, може поводитися з історією дуже довільно. Але я намагаюся дотримуватися історичних реалій. Тому написання кожної книжки забирає у мене багато часу.

Росією правили і Єлизавета, і Катерина. Перша сприяла розвиткові України, друга нищила її самосвідомість. Як ви пояснили би цей дисонанс — адже обидві були по-європейському освіченими жінками і виховувались у схожому середовищі.

Я впевнена, що вплив Олексія Розума на Єлизавету порятував Україну. Звісно, цей вплив не можна назвати визначальним, та все ж він був досить значним. Катерина ІІ — інакша, навіть протилежна. Її обходило все, крім власної користі. Попри блискучу освіту і красиві заяви, це була безжальна людина. Єлизавета була набагато гуманнішою. Скинувши з престолу Івана, вона ув’язнила його, і він спокійно дожив до її смерті; але щойно на трон зійшла Катерина, Іван одразу таємничо загинув. Та й прав на корону мала більше, ніж Катерина. Природно: що менше в тебе прав, то жорсткішою повинна бути твоя позиція, аби втриматися.

Україну ви відвідували лише раз. І найбільше вас вразили — ви самі про це сказали — українські жінки. Але, можливо, було щось іще?

Я мало що бачила. І варто додивитися непобачене. Особливо мене цікавить те, що пов’язане з Бальзаком — скажімо, Бердичів; саме там відбулося його весілля з Ганською. Була у Лаврі, Святій Софії, Андріївській церкві…

Але овіяна легендами земля, про яку мені розказував батько, завжди живе всередині мене. І часом мій міф про Україну переважає навколишню реальність. До речі, саме в рік смерті батька я написала «Мазепу»! Історію закоханого гетьмана я почула від нього… Чесно кажучи, спершу, приїхавши, я навіть трошки боялася, бо не знала, наскільки мій міф про Україну відповідає дійсності. Та я не була розчарована.

Ваша родина походить із Самбора, недалеко від Львова. Ніколи не хотіли відновити зв’язок із вірогідними родичами?

Це для мене також загадка… На жаль, я не контактувала з рештою родини. Незнання мови — перепона майже нездоланна. Батько листувався з однією з племінниць — але тривало це недовго…

Людей із покоління мого батька вже немає. Хотілось би, звісно, побувати там, побачити ті краєвиди… Батько залишив Україну дуже молодим. Ішов 1919 рік, він воював на боці Петлюри за волю. Тоді йому ледь виповнилося 16. Після поразки батько подався до Праги, де отримав диплом учителя. Згодом була Бельгія… Пам’ятаю, ми сідали за великий стіл, і батько починав розповідати… На жаль, тоді мені не спадало на думку за ним записувати. До його смерті я навіть подумати не могла, що колись писатиму про Україну.

В одній зі своїх новел я розповідаю про батьків приїзд до Льєжа. Він не збирався лишатися в Бельгії надовго. Але йому стало відомо, що на той час навчання в університетах тут було безкоштовним. Утім, життя тоді, як і тепер, було недешевим. А грошей у батька було катма. Тож треба було виживати, працювати. Тому до університету він потрапив не одразу. Потім таки вивчився — на електрика. О, тут він був майстер!

Батько не хотів бути нещасним. І не робив нічого, що могло би завдати лиха. Тому в нього не було ностальгії, він не сподівався на повернення. Він рухався, працював. Так, на початку він справді хотів поїхати з Бельгії — але зустрів тут мою мати і вже нікуди не поїхав, усе своє життя пропрацював електриком.

Літакцент, 6 травня 2010 року

Ніколь Лемер Д’Аґаджіо

…Європейську академію можна вважати моєю “третьою донькою” після живопису і поезії

Nicole Lemaire D’Agaggio

Ніколь Лемер була дивовижною дитиною. Вундеркіндом. У дванадцять років вона виборола Велику премію з живопису міста Канн — причому на конкурсі змагалися винятково дорослі!

У період з 1951 до 1965 року Ніколь створила низку цікавих портретних робіт у різних техніках. Проте від кінця 1960-х років звернулася до абстрактного живопису. Її дивну манеру поєднання знаків, структур і барв відзначали такі майстри, як Пікассо і Шагал. Від 1970-х років Ніколь Лемер почала порушувати у своїх роботах наукові та філософські теми. У галузі живопису вона одержала низку почесних відзнак: Велику премію Фундації Мікеланджело, Велику премію Національного музею Монако, Срібну медаль Академічного інституту Парижа та Премію афіш ЮНЕСКО на тему «Мир».

Художниця вправно оволодівала іншими матеріалами й