Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Та-а-а-ак… Отже, збираєтеся! Не очікував я від вас цього. Правду кажучи, ніяк не очікував. Підставляти під можливий удар літню жінку, яка й без того стільки для вас зробила… Не по-чоловічому це, от що я вам скажу.
– Я в дитбудинку виріс, – так само тихо пробурмотів Нехай, – а там… Знаєте, там всяке ставалося. Й далеко не завжди моє дитинство вкладалося в рамки етики. По-чоловічому чи не по-чоловічому – яка різниця?! Якщо моє звільнення з Іституту кібернетики завдасть удару…
– Костянтине Демидовичу!
Він замовк і запитально подивився на свого безпосереднього начальника.
– Гаразд, Костянтине Демидовичу, давайте керуватися логікою, як і належить двом математикам. Якщо ви це запропонували – гаразд, давайте так! Отже, я вас знов уважно слухаю. Уже вкотре. Слухаю.
– Дякую, Кіме Альбертовичу, – кивнув Нехай. – Отже, почнемо з того, що після загибелі батьків ми з сестрою зростали у дитячому будинку.
– Ви разом з рідною сестрою. З Нехай Надією Демидівною – я все вірно зрозумів чи, може, щось наплутав?
– Так, усе вірно.
– Гаразд, продовжуйте, прошу.
– Після дитбудинку я пішов працювати на виробництво. Там мені дали направлення в університет, де я вивчився на математика. Коли наш товариш директор домігся організації нашого інституту…
– Товаришу Нехай, – у голосі завсектором несподівано брязкнув метал, – я дуже… Ду-у-уже попросив би вас не приплутувати сюди ще й нашого беззмінного керівника, товариша Глушкова.
– Та я й не приплутую! І не думаю навіть…
– Товаришу Нехай… Костянтине Демидовичу… Давайте справді не вплутувати в цю справу ще й академіка Глушкова. Просто констатуємо, що ви почали працювати в нашому інституті у відділі Катерини Логвинівни Ющенко, цього цілком вистачить.
– Гаразд. Отже, я почав працювати в Інституті кібернетики, де без жодних проблем захистив кандидатську дисертацію і…
– Стоп!
Костянтин Демидович слухняно замовк. Оцінивши його слухняність належним чином, завсектором коротко кивнув і уточнив:
– Ви захистилися з проблемами, ще й з якими проблемами.
– Але вони не були пов’язані з наукою…
– Так. Проте рідна сестра-сектантка, яка провела на громадських виправних роботах не один рік і при цьому так і не перевиховалася, – погодьтесь, це проблема, причому неабияка!
Нехай мовчки зітхнув.
– Ось бачите! А кажете, що без проблем… Та якби Катерина Логвинівна не поручилася за вас іще тоді, ви б узагалі не захистилися.
– Але ж я не захистився і дотепер…
– Докторську дисертацію ви дотепер не захистили, згоден. І не захистите вже, очевидно, ніколи. Але виключно завдяки клопотанням товаришки Ющенко, кандидатом фізико-математичних наук і молодшим науковим співробітником ви все ж таки стали.
– Став.
– А якби не заступництво Катерини Логвинівни…
– Але ж я не спілкувався з Надією протягом багатьох років! Починаючи з третього курсу університету…
– Так, не спілкувалися. І «перший відділ» це підтверджує.
– Кіме Альбертовичу! Ми ж домовилися, що будемо керуватися виключно логікою, а не іншими міркуваннями. Хіба ні?
– А в цю логіку «перший відділ» цілком вкладається, – розвів руками завсектором. – Катерина Логвинівна поручилася за вас особисто, й вам дозволили вступити до аспірантури, захистити кандидатську дисертацію…
– Щоправда, далі ем-ен-еса піднятися не дозволили. Та й з докторською у мене все ніяк не складалося, хоча мої заслуги регулярно відзначало вище керівництво нашого інституту…
Кім Альбертович запитально звів догори брови, проте Нехай одразу ж виправився:
– Вище керівництво нашого інституту, яке ми домовилися не зачіпати в нашій розмові.
– А все тому, що з’ясувалася дуже прикра річ: уже маючи сестру-сектантку, про що «першому відділу» було відомо, ви певний час зустрічалися з такою собі Голландер Сюзанною Нахумівною.
– З Голландер Сюзанною Нахумівною я востаннє зустрічався аж у шістдесят четвертому році.
– Тим не менш це не завадило їй разом з батьками емігрувати до Сполучених Штатів – осередку світового імперіалізму. Про цей зв’язок ви до «першого відділу» чомусь не повідомили.
– Бо не знав…
– Костянтине Демидовичу, незнання законів не звільняє від відповідальності за їхнє невиконання. Отож незнання того факту, що перспективний науковець, співробітник нашого інституту, маючи сестру-сектантку, не повідомив «перший відділ», що його колишня пасія емігрувала до США, не звільняє цього науковця від відповідальності. Та якби ж на тому все окошилося, то було б півбіди. Завдяки заступництву Катерини Логвинівни цю марудну справу вдалося залагодити. Але ж ваша сестра Надія Демидівна раптом написала вам листа, хоча ви самі ж стверджували, що вже багато років не спілкуєтеся. От скажіть на милість, якщо це так і є – звідки у неї ваша адреса, га?!
Не знайшовши, що відповісти, Нехай втупив погляд у кістяшки судомно зчеплених пальців, якими він мимоволі почав тихесенько барабанити по стільниці начальственого столу.
Так, справді, з Надійчиним листом вийшло недобре – бо надійшов він з Канади, куди, як виявилось, його сестричка-сектантка емігрувала з таким самим чоловіком-сектантом, як і вона сама. Й тепер, після стількох років мовчання, Надійка повідомила радісну звістку: на новому місці постійного проживання у них з чоловіком народилася донечка, яку сектантське подружжя назвало Докійкою – на честь їхньої матері, загиблої у далекому 1946 році під час невдалого розмінування незвичайного фугасу її чоловіком Демидом – колишнім сапером, батьком обох сиріток. Оце «прислужилася» братові, нічого не скажеш! «Порадувала», так би мовити. Й тепер…
– Мовчите, Костянтине Демидовичу? Не знаєте, що відповісти? Отакої… Ну що ж…
Завсектором делікатно кахикнув і продовжив:
– Власне, вам могли б загалом закрити доступ до царини прикладної математики. Прошу зрозуміти, що це могло статися насправді. Й лише враховуючи… скажімо так – моральне заступництво Катерини Логвинівни, вам пропонується всього лише перевестися з Інституту кібернетики в якийсь інший київський НДІ. Всього лише, так, прошу зрозуміти…
– Уже вкотре підкреслюю, що тому напряму роботи, який я веду, без моєї безпосередньої участі загрожує розвал.
– Не згоден, причому категорично, – підібгавши губи, відрубав Кім Альбертович. – Ми з вами дорослі люди, отож ви мусите розуміти, що незамінних людей не існує. Отож давайте обійдемося без пропаганди індивідуалізму, будь ласка.
– І все ж таки маю нагадати…
– Що це за натяки, Костянтине Демидовичу?
– Ні, це не натяки. Це нагадування, що від розробки мови програмування, базованої на новітніх уявленнях, залежить успіх проекту ЗДАС[13] в цілому. Чи неуспіх, це вже як вийде…
– Не святі горщики ліплять, – мотнув головою Кім Альбертович. – Ви довели розробки до наявної стадії, далі їх поведуть інші, ото й усе.
– Але скільки років пішло на те, щоб…
– А з якого дива ви впевнені, що у вашого наступника робота піде повільніше, ніж у вас? Може, він навпаки впорається краще.
– А може, й гірше. Це як в анекдоті
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.