Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

коли-не-коли ляскаючи хлопця по плечі… Той стояв, похнюпивши голову, посмутнілий. Вже місяць підбився вгору і сяяв, віддзеркалюючись у воді, коли нарешті, після довгої розмови, вони розійшлися. Самбор залишився на подвір'ї, стояв як укопаний, спершись на ворота. До нього прийшли полащитись собаки, він погладив їх… Хлопець вслухався в щебіт соловейків, у квакання жаб і крики бугая на болоті, неначе хотів запам'ятати цю нічну музику пущ, яку вже не скоро сподівався знову почути. Його не брав сон. Він сів на колоді і просидів там цілу ніч — аж поки не розвидніло.

Жінки вже починали поратись, коли парубок обійшов навколо подвір'я й опинився біля задніх воріт, ніби сподіваючись когось там зустріти.

Першою вийшла Яга й поспішила йому назустріч.

— Самборе, мій любий, не побивайся, не сумуй, ти ще повернешся! — Але сама вона втирала фартухом сльози.

Раптом у напівпрочинених дверях з'явилася Дзіва, яка замислено і неквапно переплітала свої коси. Вона глянула на хлопця і сумно усміхнулась.

— Чого ти стоїш такий похмурий? — спроквола промовила вона якимсь спокійним і протяжним, як спів, голосом. — Що з тобою? І не соромно тобі боятися? Ще й, може, плакати почнеш? Не кожному ж судилося сидіти в хаті й спочивати. Різна в людей буває доля, різний талан. Будь про все хорошої думки. Часом я бачу, далеко і ясно бачу, часом можу відгадати, що буде завтра… Не сумуй, Самборе. Нічого з тобою не станеться.

— Жаль мені вас покидати, — сказав хлопець. — Сумно мені буде.

— І ми скучатимемо за тобою! — сказала Яга.

— І ми скучатимем! — повторила Дзіва. — Але ж ти до нас ще повернешся.

— Коли? — спитав Самбор.

Дзіва випустила з рук коси і втупила очі в землю; вся її постать набрала врочистого вигляду, і вона заговорила повільно, не дивлячись на хлопця: — Ти вернешся ще, вернешся…

Говорячи все тихіше, вона нарешті замовкла, підвела очі на Самбора, який стояв перед нею, і з веселою усмішкою замахала йому на прощання руками, та, раптом опам'ятавшись, ухопила розпущені коси, вбігла до хати, з грюкотом зачинивши за собою двері.

IV

Все прокидалося по хлівах та оборах. Парубки йшли виганяти стада, дівчата тягали воду з колодязя. Встав уже й смерд із своїми людьми і почав підганяти їх, щоб швидше збиралися в дорогу; Генго послав хлопця напувати коней; старі челядниці розпалювали вогонь; Віш, прокинувшись після чуткого сну, накинув на плечі сіряка і вийшов, спираючись на ціпок, подивитись, яка буде погода…

Челядниці несли зі стайні щойно надоєне кобиляче молоко. У хаті вже знову стояло повне цебро пива і лежали коржі: гості мали поснідати, перш ніж виїхати з двору. Віш завчасно поклав на лаві ведмежу шкуру, яку, на жаль, мусив віддати смердові, щоб той не розгнівався і не поскаржився на нього князеві.

Слухняний Самбор уже приготував у дорогу торбинку, взув шкуряки і добре обкрутив ноги мотузками. Пращу і лук він начепив на себе, а сокиру прив'язав до пояса. Важко було йому на серці. Та він тішив себе надією, що багато чого зможе побачити на білому світі… За один день більше, ніж тут, у дворі, за все життя. Та й жаль було всіх, і він раз у раз позирав на хату, але, окрім старої Яги, яка винесла йому на дорогу коржа, не побачив більше нікого. Тільки хлопці один за одним кидались йому на шию.

Смерд, його супутники, Генго і старий господар зібралися біля вогнища. Всі поспішали в дорогу; по небу пропливали чорні хмари, і людям здавалося, що скоро лине дощ, але Віш запевняв їх, що небо проясніє. Німець зовсім не засмучувався, що його забирають до княжого городища; він їхав ніби зі своєї волі, проте смердові друзі пожадливо позирали на його сакви. Мовчазний Герда більше тривожився, ніж його батько, але цього не виказував. З нього всі сміялися, тикали пальцями: німий.

Нарешті, наївшись і напившись, вони рушили до коней. Самбор упав старому до ніг, але той, ледь кивнувши, випровадив його. Коня йому з дому не дали — він мусив пішки встигати за вершниками. Смерд рушив попереду, за ним четверо його супутників та новобранець з похнюпленою головою; позаду всіх їхав Генго з хлопчаком. Так вони, минувши ворота, звернули на берег річки — в густі зарості — і незабаром зникли з очей старого Віша. Коли Самбор озирнувся, то нічого не побачив, окрім стовпа диму над хатою, що здіймався угору…

Подорожні їхали мовчки. Їхні коні майже самі знаходили собі дорогу, хоча й сліду її не було. Смерд дрімав; куняли також, час від часу пробуджуючись, і його товариші; не спали тільки Генго та Самбор.

Було вже далеко за полудень, коли вони на пагорбі побачили величезний камінь, а навколо нього — менші, що стояли мов на сторожі. Деякі вже вгрузли в землю, на інших сивів мох… Поблизу каменя походжав з білим ціпком у руці старий, згорблений чоловік. Було це стародавнє урочище, де колись складали пожертви. Старий підійшов до каменя, простяг руки і, щось бурмочучи, почав кидати на нього якесь зілля. Але незабаром він зник з очей.

Далі вони проїжджали повз високу, насипану на березі річки могилу, порослу Дерном і внизу закидану зеленим віттям. Кожен, виламавши по дорозі гілку, кинув її, минаючи могилу. Тільки Генго, хоч і з цікавістю спостерігав це, утримався від жертвоприношення.

— Що це за могила? — спитав він Самбора.

— Лешковою називається, — відповів хлопець, — тут, захищаючи від ворога переправу, був вражений стрілою і загинув старий князь. Військо кинулось на ворожу рать і розбило її, а своєму панові — жменька по жменьці — з землі могилу насипало… В могилі, кажуть, закопані великі скарби, але їх пильнують духи. Один раз у рік, на Купалу, могила розкривається, і кожен, хто хоче, може увійти туди і взяти їх, скільки кому заманеться; тільки ж треба якнайшвидше вернутись назад, бо коли проспівають півні, могила закривається; там уже не один залишився.

Самбор, сповнений смутку, почав розповідати казкову історію про те, як один пожадливий до скарбу чоловік підкрався в ніч на Купалу до могили, увїйшов у неї і там побачив величезні палаци, а в них дивні, повні золота, світлиці; він ішов усе далі й не зогледівся, як півні заспівали… Цілий рік його не було… І лише тоді, коли знову розверзлася могила, він вийшов — живий, але німий, бо духи відібрали в нього мову, щоб він не виказав їхніх таємниць.

Потім вони проїздили більш людні