Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

у широких штанах і довгій білій сорочці на випуск. Як він не любить цих жінок без вогню в очах і мелодії в жестах, чия зовнішність зумовлена винятково міркуваннями зручності й гігієни! Чому в заможній Америці так багато цих незграбних соляних торб? Такою ж стала й вона, його давня кохана, його перша дружина, зовсім не схожа на ту тоненьку дівчину, яка колись так дико була закохана у нього, чий трагічний погляд довго переслідував його, яка ніколи не усміхалась, тільки іноді істерично реготала. А зараз вона стоїть перед ним така на себе несхожа і благополучна, але це вона, напевне вона, і треба їй щось сказати.

— Ти так погладшала.

— Мій чоловік любить мене й такою, — каже вона йому те саме, що й своїм київським знайомим.

— Тоді ти була набагато краща, — не здається він.

— Весь час не може бути двадцять років, — знизує плечима вона.

— Що ти тут робиш?

— Приїхала у відпустку.

— А живеш?

— У штаті Мен.

— Теж, значить, подалі від України? — люто вигукує він. — Усі ви такі!

— Ти хочеш сказати, ніби ти не виїхав з України за кілька років до мене?

— Ти порівняй свої причини й мої!

«Твої причини? Ти будеш мені щось говорити про свої й мої причини?» І вона виклично вигукує, хоча й це не зовсім правда:

— А я їхала шукати тебе!

— Не треба було тоді розлучатись зі мною!

Це було єдине, чим він може їй дорікнути. Він сказав це, та відразу ж втяг її в те гірке й нездарне з’ясування давніх стосунків, де нема суддів, нема істини, нема нічого.

— Ти ніби не знаєш, що мене штовхнуло до того розлучення! Ти абсолютно не ставиш себе на моє місце! Думаєш мені було легко?! Я була вагітна! А вони тисли на мене з усіх боків!

— Я всі ці роки не можу забути тої твоєї образи! Це ти в усьому винна, ти, ти!

Ще три хвилини тому вона й думати забула про те божевілля, яке, власне, й підштовхнуло її до еміграції. А зараз кричить, доводить свою правоту, як тоді, а він знову й слухати не хоче, тільки кричить про своє:

— Ти можеш собі уявити, що я відчув, коли мені в камеру принесли заяву, підписану тобою, що ти бажаєш добровільно припинити шлюб? Я тільки тим і жив, що мене чекають дружина й майбутній син, а тебе умовили! Слухалась своєї матінки, як п’ятирічна дурепа! «Навіщо він тобі, дочечка! Тримайся подалі від неблагонадьожного!»

— Мені ж робила дірку в голові не так моя мама, як твоя! Ніби ти цього не знаєш!

— Я тобі говорив ще до нашого одруження, хто такі мої батьки! Тому й порвав з ними! Мене з ними нічого не поєднує! А ти пішла слухати мою нарвану матінку! І не тільки слухала її, а й робила те, що вона тобі наспівала! Тобто знову начхала на все, що говорив тобі я! І, врешті-решт, чому я тобі маю вірити?

— Та я всім, що в мене є... життям, здоров’ям, моїм, сина, чоловіка... можу поклястись, що зробила все те після трьох місяців щоденного тиску з боку твоєї матері! Вона приїхала тоді з Москви, жила у нас, ти це собі можеш уявити — на наших чотирнадцятьох метрах? Мама спала в сусідки. А вона спала у кімнаті зі мною, і повторювала мені вдень і вночі, ніби дбає про тебе і знає, як тобі допомогти, а я, егоїстка, не хочу для тебе нічого зробити!

— Ти могла б лишатись у бабусі! Вона саме тоді й померла, бо нікого поряд не було!

— Бабуся, коли тебе забрали, сама мене й відвела до мами, вона мене жаліла, на відміну від тебе! Я ж була вагітна!

— Ой, я вже чув цю казочку двісті разів! Хоч би мала совість, коли брешеш! Паскудне брехадло, а не жінка! — він нервово схопив поламану пластикову ложку, почав шкрябати по дну порожньої тарілки-хлібини.

— Як ти можеш? Ти коли-небудь думав, яка в мене була вагітність, коли я носила твою дитину? — останні слова вона вимовила з надривом і сльозами, які почали підступно різати очі. «Ще тільки цього бракувало — розридатись тут перед ним!.. Якого біса я все це слухаю і все це говорю? — подумала вона, коли вони обоє розпалились енергією сварки, настільки, що почали кричати одночасно, не звертаючи уваги, що поряд люди. — Навіщо усе це відбувається зі мною, якщо я вже давно живу по-іншому? Вже більше ніж п’ятнадцять років на мене ніхто не кричить, і навіть мама, коли я приїздила до Києва “багатою американкою”, жодного разу не крикнула на мене. А він чомусь кричить на мене, як на дешеву прислугу!»

Гарненька дівчина незрозумілої раси із великими африканськими губами, вузькими далекосхідними очима й прямим жорстким волоссям рішуче наблизилась до столика й кинула перед ними пластиковий зошит меню, який він відсунув, як непотріб. А вона обернулась, шукаючи очима чоловіка, щоб піти звідси геть, але не знайшла його. Певне, зупинив таксі й рушив до Окленда на зустріч зі своїм минулим, коли побачив, що у дружини розпочалась така бурхлива зустріч із її минулим. Краще б він не виявляв такої супертактовності, забрав її звідси, і вони б поїхали до Окленда разом. Очевидно, дуже хотів поїхати туди без неї... Коли ця думка промайнула в її голові, вона чомусь вмить заспокоїлась, сіла поряд з ним на металевий стільчик, по-діловому підсунула до себе меню й покликала жестом дівчину. Замовила два пива й креветки і знов заговорила до нього, різко помінявши тон.

— І що ти тут робиш у Сан-Франциско? Також приїхав у відпустку?

— Навіщо знущаєшся, американська підстилко? Якби ти не кинула мене тоді, все було б по-іншому!

Вона поклала свою білу повненьку руку на його засмаглу, аж чорну, але він не заспокоївся від того жесту, продовжуючи кричати все те, чого, либонь, не було кому прокричати протягом усіх цих років.

— Моя мати, кажеш? А невже я тобі не казав, що зрікся своїх батьків? Я не поїхав з ними до Москви, де вони отримали шикарну хату, лишився в Києві з бабусею в її нещасному будиночку! А ти своєї не зреклась! Нік-коли не забуду, як вона мотала перед моїм обличчям своїм пальцем і верещала: «Російська культура не-зрів-нян-но багатша за українську! Не-зрів-нян-но!» І чого мені було