Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Вони з чоловіком дожили до тої щасливої подружньої байдужості, з якої обом так добре жартується. Коли тілесні виміри не мають ніякого значення, можна вдвічі погладшати або вдвічі схуднути, але це нічого не змінить у стосунках з чоловіком, які склались, «поки смерть не розлучить їх». Коли реакцією на ймовірну подружню зраду може бути тільки лагідний сміх: «Ти диви! І на тебе ще хтось реагує?» Їй тільки трохи за сорок, і вона добре знає, що багато жінок її віку ще живуть пристрастями й шалено дбають про свої тіла. Її чоловік набагато старший од неї, він іще бадьорий і цілком працездатний. Але якоюсь мірою не лише вона його омолоджує, але й він її старить. У них вже давно дві спальні, і не тому що вони посварились, а тому що так зручніше. Але в мандрах їм ніколи не спадає на думку брати дві кімнати в готелях. І саме в поїздках вони завжди повертаються до ніжних стосунків.

Ще від зими вони почали радісно планувати подорож до Сан-Франциско, у райський куточок між океаном і затокою, де влітку температура не сягає вище +30 градусів, а взимку не падає нижче +20. Чоловік розповідав, що в студентські роки приїздив сюди до свого товариша, який жив у Окленді і винаймав кімнату над крамницею тканин. В ті незапам’ятні роки її чоловік познайомився із сусідкою друга — цікаво, чи стоїть ще той будинок, чи не потрапив під якусь реконструкцію? Дівчина була дочкою власника крамниці. Він обіцяв неодмінно знов приїхати до неї, але так і не зібрався. Адже Сан-Франциско так далеко від Атлантики! Треба перетнути всю Америку, подолавши чотири часових пояси. Літаком шість годин, а наземно майже три доби!

Це виходить ще далі, ніж від Києва до Ташкента, чомусь подумала вона, згадавши радянські відстані. Від університетського містечка неподалік від Атлантики, де вони зараз мешкають, далі, ніж до Лондона! Але місце призначення виправдовує довгу дорогу. Усі розкішні міста, які побачила вона, ніби віддали цьому місту свої коштовні оздоби. Вузькі гарні вулички стрімко ведуть нагору, як на Монмартр. А таких пагорбів у Сан-Франциско з десяток. І з кожного видно або затоку, або Тихий океан. Скільки бачила вона у своєму житті тих набережних з пальмами у приморських містах, але жодна не була така розкішна, як Ембаркадеро! А емблема міста, Міст Золоті Ворота із двома горбами, до болю схожий своїм силуетом на Пішохідний міст у Києві, звичайно ж, останній суттєво менший.

На третій день вони вранці приїхали до причалу, звідки ходять катери до знаменитої в’язниці Алькатрас на острові, де тепер музей. Але на катер не потрапили: всі квитки продані на кілька днів наперед. І вони рушили по Ембаркадеро вздовж берега затоки, ще не вирішивши, що робитимуть цього ранку — чи пошукають славетне артистичне кафе «Везувіо», чи покатаються на історичних кабельних трамвайчиках без скла на вікнах, із широкими підніжками. Поки вони з чоловіком ідуть вздовж моря, її увагу привертають люди, які їдять суп, що його наливають у хлібини замість мисок. То не був пристойний ресторан — біля точки, де продають такі супи, нема цивілізованих столиків зі стільцями, хтось прилаштовується із супом на колінах на лавках біля моря, хтось їсть, стоячи біля високих брудних столів. Люди, які їдять ті супи, певне, чи то портові вантажники, чи взагалі без певного місця роботи й проживання. Вони запивають суп пивом із пляшок і дивним чином нагадують київських роботяг під час обідньої перерви.

Їй також захотілось скуштувати такого супу, але вона не зупинила чоловіка біля того натовпу їдунів; вони йдуть далі, тримаючись за руки. Далі по берегу недорогий ресторанчик і кілька столиків зі стільцями навколо павільйону, куди, певне, чоловіків із супами в хлібинах не пускають. Але один нахабно всівся, похмуро погойдуючись над порожньою хлібиною. Очевидно, то якийсь завсідник, на якого тут махнули рукою, як на нахабу, який уперто порушує правила, не переходячи певних меж. Чому вона звернула увагу на того засмаглого похмурого і худорлявого, на його кудлате чорно-сиве волосся, на його великі вуса, на його великі безпорадні руки на столі?

Вона зупинилась, і чоловік машинально зупинився також — зрештою, вони зараз нікуди не поспішають.

— Я не певна, але мені здається, що там сидить він.

— Хто?

— Батько мого сина.

— То підійди, поговори з ним, — одразу запропонував їй чоловік.

— Піти поговорити?

— Піди й поговори! Це ж цікаво — зустрітись через стільки років!

— А якщо це не він?

— Підійди з’ясуй.

— Але, якщо це він, то розмова може бути тривалою...

— То й нехай! Ми ж не потрапили на Алькатрас! Отож, треба зайнятись чимось іншим!

— Але якщо я з ним розмовлятиму, що робитимеш ти?

— А я поїду в Окленд! Мені цікаво, чи стоїть іще той будинок, де на першому поверсі продавали тканини. Підійди. Я поки чекаю тут.

Тим часом той, хто видався їй знайомим, підвів голову, поглянув на них, не виявивши ніяких ознак, що впізнав її. Але ще більшою мірою видався їй схожим на нього. Він сидить за крайнім столиком біля газону, і вона рушила до нього, думаючи, як привернути до себе його увагу і не виглядати дурною, якщо це не він.

Були часи, коли вона німіла і втрачала здатність рухатись, побачивши у натовпі схожого на нього. І поверталась до життя, тільки збагнувши, що то таки не він. Ті часи тривали ще й тут, в Америці. Але все-таки одного дня вона відчула, що багаторічна лихоманка минула. І вже багато років вона спокійно згадує його. Зрештою, син стає схожим на нього. Що ж: народила гарного хлопця від гарного чоловіка. А він таки виринув із небуття. І зараз похмуро схилився над виїденим супом і поламаною пластиковою ложкою. А може, то не він? Минуло... ні, ще не двадцять, але вісімнадцять років відтоді, як вона його бачила востаннє. Вона наблизилась до нього й тихо заговорила по-українськи, ніби сама до себе так, щоб він почув:

— Невже це ти? І яким вітром занесло тебе у Сан-Франциско?

Він здригнувся й різко обернувся до неї. Це напевне він. От, здається, впізнав. Але так і не підвівся з металевого стільця. Тупо дивиться на спокійну гладку жінку з оксамитовою шкірою й розкішною білозубою усмішкою. Жінкою