Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

– «Дуже пече, чи не буде сёгодні грому й дощу,» одповів Хмара.

– «Навряд, непохоже: небо чисте.» Після де-якоі розмови Хмара сказав: «Я до вас, Олено Василівно, по ділу.»

– «Кажіть, по якому?» спитала вона и глянула прямо в очи Хмарі.

– «Та воно не що й діло, а так якось… Усе коіть ваш Павло Миронович.»

– «Щож там таке?»

– «Косарі ваші вкосились в наше болото: на дві ручки трави заняли.»

– «Без сего, Иване Радіонович, не можна, не встережешся; та дарма, не велике лихо: обиди-ж тут ні якоі нема…»

«По моёму,» вмішався Жук, «так тут пряма користь пана Хмари: ви собі заберіть два покоси од межі, тай годі.»

– «Воно так!.. я й не кажу, щоб тут була яка обида од вас, Олена Василівна; але колиб Павло Миронович глядів, то-б не вкосились; він межу добре знає: се він умисне зробив, на насмішку мені!»

– «Бог з вами! яка-ж тут насмішка! та Павло й не був на болоті, як косили; там заводив гуменний: а сей чоловік новий, може й помилився.»

– «Дарма! дарма!» заговорив Хмара, дивлячись у низ. «Се я тілько так для порядку сказав, а то хиба стоіть говорить про два покоси осоки… цур ій!»

Панночки и Джур устали и пішли у сад, а Семен зостався, ёго дуже интересовав Хмара.

– «Не можна так говорить,» сказала Жучиха, «що два покоси байдуже; чужого не треба займать… Я звелю ті два покоси згребти и одвезти до вас у двір.»

– «Храни вас Боже! за що се ви мені и жінці хочете таку обиду заподіять!»

– «Яка-ж тут обида! ваше добро… нам ёго не треба. Спаси-Біг вже й за те, що не сердитесь за те, що вкосились.»

– «Ні! ні! ні за що!. як се можна!» говорив Хмара. «Нехай лучше та осока згниє.»

– «На що ій гнити? в хазяйстві згодиться, зима усе перебере.»

– «Ні, ні!» твердив Хмара. «Хиба у мене тілько й сіна, що та осока, хиба я з неі заубожію! та коли б я знав, що ви… я б з роду з віку й не сказав про се. Я думав, що се Павло Миронович мені на напасть робить… А коли бачу, що ні, так Бог з нею, з тією осокою; нехай вона прахом піде! – Коли ви пришлете її до мене, я велю запалить її.»

– «Крий Боже! на що палить… Ну, коли так – возьміть за її гроші.»

– «Не возьму.»

– «Так як же се воно буде?»

– «Помиримось як не будь.»

На сім слові підойшов до ґанку отаман Жуківский Павло Миронович.

– «Добрий день!» сказав він, уклонившись.

– «Здоров будь, Павле! на що отсе наші косарі вкосились?» спитала Жучиха.

– «Де?»

– «Як де? на болоті: перекосили межу Ивана Радіоновича.»

– «Бог з вами, пані! И не думали! то Иван Радіонович не знає своєі межі.»

– «Хто?! я!.. не знаю своєі межі?»

– «А вже ж не знаєте: я її знаю 20 літ; а ви її знаєте тиждень без місяця. З-роду вона йде так, як и тепер покосили: од великоі верби на сім березі цоб на верболіз, а з-відсіль прямо на суху вільху… От-як… Вам, пане! хтось підцковав, а ви й повірили, що ми вкосились.»

– «Нехай и так,» сказав Хмара, зостаючись ні в сих ні в тих.

Семен глянув на Павла, а Павло не втерпів, щоб не сказать:

– «Еге!.. то-то! даремно тілько турбуєте й себе й нас.»

– «Ну добре, добре, йди вже до свого діла,» сказала Жучиха и перевела розмову з Хмарою на инче.

Через кілька хвилин Хмара знов сказав: «Єсть у мене велика просьба до вас, Олено Василівно!»

– «Кажіть, яка?»

– «Ви знаєте, що нас межують?»

– «Як не знать! восьме літо межують, аж обридло.»

– «Навесні звели на плян мій хутір и ваші кринки.»

– «Чула й про се! нехай ёму аби що, тому межованю: я отсе рада радісенька, що син приіхав; нехай як хоче, так и межується, а я й руками й ногами од того межованя.»

– «Чого так?» спитав Хмара.

– «Чудно якось вони межують: не розберу я, чи воно так треба по закону, чи вони шахрують…»

– «Крий Боже! ніякого шахрованя нема, усе як слід по закону; та и не можна шахровать, межують не в канцеляриі, а вочевидь, при усіх.»

– «Може й так: та все таки чудно виходить: он у землеміра Вашлапского було десять упругів пісчуги, а одмежовали ёму десять десятин самого гарного лугу.»

– «В законі нема міри на упруги, видно так слідовало»… Помовчавши трохи, Хмара сказав. «Не знаю, чи говорив вам Павло Миронович; що моя земля врізалась клином у вашу, а Павло Миронович узяв тай показав той клинок вашим; я объвив землемірові спор.»

– «Чула, чула… Павло каже, що той клинок з-покон-віку наш.»

– «Неправду він говорить: от у мене документи єсть: чи не зволите прочитать?»

– «Подивись ти, Сеню! бо я в документах мало тямкую.»

Хмара витяг з боковоі кишені товстий пакет, достав з ёго пожовклий лист гербового паперу пописаний рижим чорнилом и подав Семену. Семен перечитав и всміхнувся.

– «А що?» спитав Хмара.

«Се не документ.»

– «Як не документ, а щож се таке?»

«Се партикулярний спис», одповів Жук.

– «Еге!.. спис!.. а подивіться, хто ёго підписав!» и Хмара ткнув пучкою на те місце, де було написано: «повітовий маршал Кисіль.»

«Все одно! я кажу, що се не юридичний законний документ. Але тривайте: великий той клинок?»

– «Пів упруга; на ёму манячать 17 дубків… Хиба стоіть про се спорить?»

– «Стоіть,» сказала Жучиха; «тут міра дарма: чи упруг, чи два, чи сто – все одно: чужого не бери, свого не теряй. Коли той клинок не наш, Бог з ним; а коли наш, я не відступлюсь од ёго. Зберім ми старих людей, тай розпитаймо: чия то земля? Як люде скажуть, так нехай воно й буде.»

– «На що ж людей питать, коди у мене документ є?»

– «Живі свідки лучше знають.»

– «По закону сего не можна: закон заборонив питать свідків про такі справи, де єсть документи.»

«Здається такого закону нема,» вмішався Семен.

– «Як нема! я на законах зуби приів; на память іх знаю.»

«Може, але такого закона я не читав.»

Хмара знов поліз до кишені и витяг невеличку книжочку, розвернув її и, показуючи Семенові, сказав: «а прочитайте отсе, паничу.»

«Виходить моя правда,» одповів Семен, прочитавши; «тут річ иде про документи затверджені законним урядом; а хиба ваш спис – такий документ?»

Хмара скривився