Читати книгу - "Таємна зброя"

що нічого не бачила, але по запаху відчувалася розкіш, а ще — по дуже пухнастих килимах. Мсьє Розе пошепки втішав мене, у нього був такий голос, наче він і сам плакав. У величезній вітальні із люстрами із дармовисами були якісь пани, вони дивилися на мене з великим співчуттям і симпатією, і я впевнена, що підійшли би розрадити мене, якби мсьє Розе не повів мене далі, притримуючи за плечі. На канапі я розгледіла дуже молодого пана, який сидів із заплющеними очима і склянкою в руці. Він навіть не поворухнувся, коли я увійшла, хоча в ту мить я голосно ридала. Відчинились якісь двері, і з них вийшли двоє панів з носовичками в руках. Мсьє Розе ледь підштовхнув мене, я увійшла до кімнати і, спотикаючись, дала провести себе туди, де лежав небіжчик, і побачила мерця, який був моїм сином: я побачила профіль мсьє Бебе, який був такий білявий і блідий, як ніколи — тепер, коли був мертвий.

Здається, я ухопилася за спинку ліжка, бо мсьє Розе перелякався, інші пани оточили і підтримали мене, а я дивилася на таке гарне лице мертвого мсьє Бебе, на його довгі чорні вії, на ніс, наче з воску, і не могла повірити, що це мсьє Лінар, пан, який був модельєром і допіру помер, не міг переконати мене, що цей мрець, який лежав переді мною, був мсьє Бебе. Не усвідомлюючи — присягаюсь! — я розридалася по-справжньому, тримаючись за спинку дуже розкішного ліжка з масиву дуба, і згадувала, як мсьє Бебе гладив мене по голові у ніч банкету, як налив мені склянку віскі, як розмовляв і займався мною, поки інші розважалися. Коли мсьє Розе прошепотів щось наче: «Скажіть йому «сину, сину»…», збрехати мені було зовсім не важко, гадаю, що оплакувати його було для мене великим благом — то була наче винагорода за увесь той страх, якого я натерпілася до цієї миті. Ніщо не здавалося мені дивним, і коли я підняла очі та обіч ліжка побачила мсьє Лулу з почервонілими очима і тремтячими губами, то на все горло розридалася, дивлячись йому в лице, і він, попри своє здивування, також плакав: плакав, бо плакала я, а був сповнений здивування, бо розумів, що я плачу, як він, по-справжньому, тому що ми обидвоє любили мсьє Бебе і майже змагалися по різні боки ліжка, але мсьє Бебе не міг сміятися і кепкувати, як тоді, коли був живий і сидів за кухонним столом і сміявся з нас усіх.

Мене відвели до канапи у великий вітальні з люстрами, і якась пані, що була там, витягла з торбинки флакон із нюхальною сіллю, а лакей поставив біля мене столик на коліщатках із тацею, де була паруюча кава і склянка з водою. Мсьє Розе був значно спокійніший тепер, коли побачив, що я здатна зробити те, про що мене просили. Я◦бачила, як він відійшов поговорити з іншими панами, і довший час з вітальні ніхто не виходив і не заходив у неї. На канапі навпроти і далі сидів молодик, якого я побачила, коли прийшла, він плакав, затуливши лице руками. Час від часу він витягав носовичок і сякався. У дверях з’явився мсьє Лулу і якусь мить дивився на нього, перш ніж підійти і сісти поруч з ним. Мені було так шкода їх обох, було видно, що вони дуже дружили з мсьє Бебе, і були такі молоді і так страждали. Мсьє Розе також дивився на них з кутка вітальні, де він тихо розмовляв з двома дамами, які вже збиралися йти. Так минали хвилини, аж тут мсьє Лулу неначе верескнув і відсунувся від іншого юнака, який дивився на нього із люттю, і я почула, як мсьє Лулу каже щось таке ніби: «Тобі завжди до всього було байдуже, Ніна», і згадала когось на ім’я Ніна, хто мав тітку в Пуату, яка присилала йому курчат і городину. Мсьє Лулу знизав плечима і знову сказав, що Ніна бреше, і врешті підвівся з лютою гримасою і гнівними жестами. Тоді мсьє Ніна і собі підвівся. І обидва майже бігом подалися до кімнати, де лежав мсьє Бебе, і я почула, що вони сваряться, але відразу ж увійшов мсьє Розе і змусив їх замовкнути, а потім нічого не було чутно, доки мсьє Лулу не вернувся і сів на канапу з мокрим носовичком у руці. Якраз за канапою було вікно, яке виходило у внутрішнє подвір’я. Гадаю, з усього, що було в тій вітальні, найкраще я пам’ятаю вікно (а ще люстри, вони були такі розкішні), бо надранком я бачила, як воно потроху міняє колір і сірішає, і врешті, перед сходом сонця, стає рожевим. І весь цей час я думала про мсьє Бебе і раптом, не в змозі стриматися, починала плакати, хоча там були тільки мсьє Розе і мсьє Лулу, бо мсьє Ніна пішов геть чи був десь в іншій частині дому. Так минула ніч, і подекуди я не могла втриматися від думок про такого молодого мсьє Бебе і плакала, хоча було це трохи і через утому. Тоді мсьє Розе підходив і сідав біля мене із дуже дивним обличчям і казав, що мені не треба вже прикидатися, щоб я готувалася до того моменту, коли буде похорон і прийдуть люди і журналісти. Та іноді важко знати, плачеш ти по-справжньому чи ні, тож я попросила мсьє Розе дозволити мені і далі чувати над мсьє Бебе. Його, схоже, дуже дивувало те, що я не хочу піти хвильку подрімати, і він кілька разів пропонував провести мене у спальню, та врешті упевнився і дав мені спокій. Я◦скористалася з того моменту, коли він вийшов, либонь, щоби піти до туалету, і знову зайшла до кімнати, де лежав мсьє Бебе.

Я◦думала, що він там сам, але там був мсьє Ніна, він стояв у ногах ліжка і дивився на нього. Позаяк ми були незнайомі (тобто він знав, що я та пані, яка вдає із себе матір мсьє Бебе, але раніше ми не зустрічалися), то дивилися одне на одного із недовірою, хоча він нічого не сказав, коли я підійшла і стала біля мсьє Бебе. Так ми і стояли якийсь час, і я бачила, як по щоках у нього течуть сльози, від яких біля носа утворилась наче борозна.

— Ви також були там у вечір банкету, — сказала я, бажаючи його розважити. — Мсьє Бебе… мсьє Лінар сказав, що ви дуже сумні, і попросив мсьє Лулу