Читати книгу - "Безцінний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А потім вагончик повільно рушив на одному тросі в бік Мисленіцьких Турнів і всі закричали від радості, бо з кожною секундою наближалися до порятунку. Крім Антонія, який відчував, як у нього слабнуть руки. І коли подумав, що не зможе вилізти нагору, двері вагончика розсунулися і кілька пар рук — серед них руки його коханки і двох її дітей, які раптом видалися йому цілком симпатичними, — затягли його всередину.
Подумав, що безглуздо було б прожити таку кінематографічну мить тільки для того, щоб секундою пізніше загинути в катастрофі.
На другому плані кондуктор розмовляв по мобільному телефону, а люди дивилися на підпори, що наближалися, так, ніби силою колективної волі могли переправити туди вагончик.
29
«Хрясь, хрясь, дзеньк, дзеньк», — сплетіння троса лускали щоразу швидше, із сорока чотирьох міліметрів залишилося не більше двадцяти.
— Коли крикну, — Анатоль звернувся до вусатого машиніста, ні на мить не відриваючи погляду від троса, — вимкни двигун, а кондуктор нехай увімкне гальма. Тільки коли крикну, чекай, чекай…
«Хрясь, хрусь», — два сплетіння стрельнули одне за одним так швидко, що звук злився водно. Потім лускання припинилось, і всім на якусь мить здалося, що трос усе-таки витримає. Однак він затріщав, остаточно зірвався і полетів геть.
— Зараз! — гукнув Анатоль.
30
Кондуктор у вагончику почув вигук Анатоля ще до того, як команду повторив машиніст. Швидко натиснув кнопку, зафіксувавши гальмівні колодки на обох тросах. Від підпори їх відділяло близько п’яти метрів.
— Тримайтесь! — крикнув і заплющив очі.
Спершу ніхто з пасажирів не помітив, що щось не так. Якусь частку миті думали, що їм це примарилося, протягом наступної почувались, як у ліфті, що їде вниз, а потім зрозуміли, що падають, і почали істерично кричати, чекаючи удару й очевидної смерті.
31
Анатоль дивився, як вагончик удалині починає падати вниз, і міцно стиснув кулаки. Подумав, що після того всього, що він сьогодні пережив, було б явно несправедливо, якби ця історія не мала щасливого завершення.
Марно було сподіватися, що наповнений людьми вагончик зупиниться, як попередній, зависнувши на тонкому тягловому тросі. Він стрельнув ураз, як резинка від трусів, анітрохи не запобігаючи катастрофі.
Вагончик падав, набираючи швидкості, але, на противагу своєму братові-близнюку, не долетів до землі, оскільки був досить близько від підпори. Летів, припнутий гальмами до двох тросів, які з одного боку лежали на осипах, але з другого досі були прикріплені до спеціальних барабанів станції на Мисленіцьких Турнях. Упав на кілька метрів, які відділяли його від підпори. Троси вирівнялись, напружились, і вагончик перетворився на великий маятник, завішений на коліщатах підпори.
Конструкція не була розрахована на таке навантаження. Коли вагончик розгойдувався в обидва боки, на всі гори було чути, як деформуються металеві елементи. Підпора гнулася, наче пластилінова, троси позлітали з усіх можливих коліщат і напрямних, у багатьох місцях тримаючись на чесному слові. Маятниковий рух вагончика уповільнювався, нарешті під згасаючі звуки ураженого металу кабіна зупинилась.
32
Якусь мить усі боялись навіть дихнути.
Антоній усе ще лежав у смішних трусах на бляшаній підлозі. І тоді як інші, вбрані у флісові й водонепроникні штані, могли вдавати із себе сміливців, він не міг приховати, що банально обісцявся зі страху.
Йоася завмерла з хлопцями, що судомно притулилися до неї з обох боків, мала вигляд, як на переможному знімку у World Press Photo.
Решта перебувала в позах, які свідчили, що помираємо ми, можливо, завжди самотніми, але рідко коли на самоті. Закохані й друзі стали одним організмом, батьки пригортали до себе дітей, незнайомі люди трималися за руки. Єдиним, хто стояв окремо, був кондуктор і, може, саме тому він перший зреагував.
Повернув ключик на приборній панелі, підійшов до дверей і розсунув їх навстіж. Сів на порозі й зіскочив на поросле гірськими соснами пологе узбіччя, що знаходилося двома метрами нижче. Поглянув навколо, обернувся й витягнув руки, щоб допомогти пасажирам виходити.
Лише тоді почали радісно кричати.
Розділ другий
Варшава
1
Є такий тип жінок, до яких чоловіки ніколи не підходять у барах, щоб пофліртувати, почастувати випивкою і знайти собі компанію на вечір. Навіть якщо ці жінки в туфлях на шпильках і в декольтованих червоних сукнях, а алкоголь настільки притупив самокритичність чоловіків, що з будь-якою іншою почувалися б гарними, дотепними, мужніми й красномовними, — а все одно не підійдуть. Так само як учень середньої школи безцеремонно не зіпреться на стіл вчительки й не кине: «Як у тебе минув учорашній вечір, моя королево?» Таких речей просто не роблять.
Докторка Зоф’я Лоренц була однією з таких жінок. Ніхто не звертався до неї «Зосенько» чи навіть «пані Зоею», бо «пані докторко» просто пасувало їй якнайкраще. Здалеку нічого особливого: мініатюрна білявка зі звичайною фігурою, округлим личком і золотистим волоссям, підстриженим «під пажа» — середньоєвропейський стандарт. Зблизька дивували її темні, як у азіатів, очі, зіниці та райдужки зливались у дві чорні цятки, тож неможливо було збагнути, дивиться вона зі співчуттям, докором чи осудом. А після короткої розмови виявлялося, що докторка Лоренц є особа запальна, непоступлива, саркастична й не здатна до компромісів. Усе разом примушувало в її присутності стежити за мовою, уникати сексуальних жартів і не ототожнювати її з жінкою, що з блаженною усмішкою смажить яєчню недільного ранку, крутячись у куцому халатику по залитій сонцем кухні.
У віці тридцяти чотирьох років докторка Зоф’я Лоренц була самотньою, бездітною й відносно щасливою жінкою, яка навчилася інвестувати енергію лише в ті активи, що їх вважала корисними. Іноземні мови, наукова робота, кінний спорт, лижі та біг на середні дистанції — бігала марафони, але відчула, що через це фігура втрачає жіночність. Десять років тому молоденькою випускницею Інституту міжнародного права й історії мистецтва потрапила до Відділу в справах повернення втрачених предметів культури Міністерства закордонних справ. Зараз керувала невеликим — бо одноособовим — відділом, що займався пошуком і виявленням спадщини, втраченої Річчю Посполитою в різні періоди її історії.
Польські посли відгукувалися про неї з повагою і захватом, директори музеїв обожнювали її, колекціонери про всяк випадок підлещувалися, а власники аукціонних домів, разом із найвідомішими антикварами Європи, що постійно балансували на межі закону, скуповуючи крадене, мали на неї зуб.
Вона належала до незамінних державних чиновників середньої ланки й чудово усвідомлювала, що свою функцію може виконувати, поки має на те бажання, спостерігаючи, як на другому поверсі модерного будинку, що на алеї Шуха, на мідних табличках регулярно змінюються прізвища
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безцінний», після закриття браузера.